Дорогі Брати і Сестри!

Спогад про македонського святого, що постраждав рівно 1700 років тому, 306 року, на перший погляд здається екскурсом у минуле. Справді, історія античного патриція, правителя Македонії Димитрія, невіддільна від його часів. Саме тоді політичні еліти Римської імперії помітили, що злегковажена ними раніше християнська спільнота почала набувати несподіваної сили.

Ні, християн не було ще вельми багато. Вважають, що на початок IV ст. їхня питома вага не перевищувала 10 % усього населення імперії. На жаль, за умов переслідувань і державних заборон більшість населення виявляла звичайний конформізм. Адже лише визнаючи публічно віру в римських богів можна було здобути державну посаду, служити у війську, просто зберегти громадянські права. Тому, хоча майже ніхто вже не сприймав поважно античних міфів, звичайна людська легкодухість, а часом і консерватизм, тримали більшість мешканців у полоні поганської традиції.

Родина Димитрія не була винятком у світі античного конформізму. Щоправда, батько й мати у суворій таємниці від оточення визнавали себе християнами, тримали в потаємній кімнаті образи Спасителя й Божої Матері, навіть виховали сина по-християнському й подбали про його хрещення. Але для загалу вони лишалися звичайними язичниками, й навіть ім'я синові дали на честь грецької богині родючости й землеробства Деметри. І їх на перший погляд можна зрозуміти: Димитріїв батько був воєводою, і викриття його належности до Церкви неминуче спричинило б його смерть і репресії, а може й загибель інших членів його родини. Причому не тільки імператорська влада, а й громадська думка, панівні настрої були до християн вкрай недоброзичливими, сповненими фантастичних звинувачень. Тож визнати себе християнином означало б іти на конфлікт із суспільством.

А ось сам Димитрій чинить цілком інакше. Він, вихований у страсі й звичний тримати власні переконання в таємниці, раптом відразу після призначення його після смерти батька губернатором великої римської провінції з визначною історією, нехтує імператорським наказом про переслідування християн і відверто визнає себе християнином. Кара не забарилася: щойно імператор Максиміян прибув до міста й почув про справжню віру Димитрія, він наказав ув'язнити свого сановника й засудив його на страту.

Нам так і хочеться запитати: чого ж досягнув Димитрій своєю відвертістю? Може, приховуючи віру, він би зробив значно більше? Чи він не міг би впроваджувати євангельські ідеали в життя суспільства, не називаючи їх на ім'я? Чи не вдалося б йому організувати допомогу бідним і знедоленим, підтримати церковні громади, а потай навіть сприяти розвиткові Церкви в Македонії?

Може, й так. Однак наскільки важливішим виявився той зразок правди й вірності, який дав Димитрій македонській громаді! Недарма його порівнюють із апостолом Павлом, котрий за 250 років до Димитрія приніс слово Євангелія до Солуні. Апостол перший звістив тут слово спасіння, три суботи проповідуючи в місцевій синагозі. А потім він направив до Солуні свого учня Тимофія, про котрого потім згадує в обох посланнях до солунян, пишучи до християнської громади, залишеної в цьому місті. Ось і в прочитаному сьогодні уривкові з послання апостола Павла до Тимофія він напучує: "І коли хтось бореться, то не отримує вінка, якщо не бореться законно".

Вінок - лавровий вінок - це античний знак переможця. Вінок християнина, однак, сплетений із терня, як і вінок Спасителя. А щоб сподобитися коронування ним і ввійти слідом за Христом у Царство святих, християнинові, як і атлетові на змаганнях, належить "боротися законно". Тобто жити за правдою, відкрито й щиро.

Слів, говорених солунським сановником Димитрієм, історія не зберегла. Маємо лише окремі репліки в його житії, записаному вже згодом, після його мученицької смерти. Та й то більшість із них - цитати з псалмів, якими молиться Димитрій у час випробувань. Однак його проповіддю стали вчинки правди, досвід законної, євангельської боротьби з імператорським насильством над совістю, з нав'язуваним християнам ідолопоклонством. Він переміг могутню владу імперії завдяки своїй внутрішній свободі, котрої не вдалося загнуздати в пута рабської запобігливости.

Саме цей досвід адресує нам античний мученик через 1700 років, що минули після його переходу в оселі праведників. На жаль, світ за ці роки не став чеснішим, правдивішим. У наш час престижність, громадська думка, політична кон'юнктура важать не менше, ніж у дні великомученика Димитрія. Оточення весь час схиляє нас: не виглядай білою вороною, живи, як усі, не приймай слів Євангелія надто серйозно, дбай про себе, про кар'єру, про свої споживацькі потреби. Хай грубе ідолопоклонство відійшло в минуле, однак ідолами для нас стали краса, багатство, життєвий успіх. І безкомпромісна вірність Євангелію, вірність Христовій Церкві великомученика Димитрія лишається чужою для більшости тих, хто вважає себе за християн, але активно торгує собою, своєю совістю на світовому ринку марноти.

Тим-то присутність святого Димитрія з Солуні в нашому церковному сьогоденні анітрохи не виглядає анахронічною. Адже нам так бракує людей, здатних позбутися свого суспільного становища, щоб дотриматися правил "законної боротьби" - зберегти віру, зберегти вірність своєму слову! Солунський губернатор показує нам, якою має бути людина Церкви. Він рятує нас від розпачу й зневіри, промовляючи, як до Нестора: "Ти одержиш перемогу!"

Пригадуєте цей момент із житія? Учень Димитрія, Нестор, не бажаючи миритися з наругою, що її чинив над християнами гладіатор Лій, звернувся до ув'язненого Димитрія з проханням благословити його на бій. "Лія переможеш і за Христа мучений будеш!" - почув Нестор у відповідь. Так і сталося: він скинув гладіатора з помосту на гострі списи й сам був страчений за наказом імператора. Завдяки молитовній допомозі Димитрія, його благословенню Нестор не лише переміг могутнього бійця, але й здолав свій страх, свою нерішучість і людську слабкість.

Скористаймося ж і ми нинішньою нагодою, щоб, як Нестор, просити святого великомученика з Солуні дати нам сили перемогти свої земні страхи й хворобливі комплекси. І тоді розпач від вкрадених надій, страх перед непевним майбутнім, цинічне володарювання проросійського криміналітету постануть перед нами нахабним Лієм, що здригнеться і впаде перед силою промовленого з вірою: "Боже Димитрія, допоможи мені в боротьбі з моїм супротивником!"

Амінь.