Дорогі Брати і Сестри!

Коли їхати автомобілем з Єрусалиму на захід, до Йордану, десь на півдорозі, долаючи Юдейські гори, ви побачите обіч шляху готель "Добрий самарянин". А якщо ви ще й їхатимете туристичним автобусом, екскурсовод неодмінно зверне вашу увагу на те, що саме тут нібито відбувалися події, описані євангелистом Лукою в притчі про самарянина.

Мабуть, не можна безапеляційно заперечити екскурсоводові й власникові готелю в реальності зображених у євангелії подій. Христос, розповідаючи притчу, цілком міг використати почуту Ним розповідь про випадок, котрий справді стався в цих місцях. Хоч це малоймовірно. Кінець кінцем, притча мала на меті навести яскравий приклад різних типів поводження з ближнім, а не переказати бувальщину з життя юдеїв та їхніх палестинських сусідів.

Співрозмовник Ісуса добре знав Тору - Мойсеєве П'ятикнижжя. Він був фахівцем з Галахи, юдейського релігійного законодавства, що реґламентувало все життя Мойсеєвого народу вже за Христових часів. Господнє Слово тлумачилося з погляду Галахи як зібрання непорушних приписів, виконання яких і складало основу релігійного життя. Місією вчителів Закону було виявити й описати, часто в формі дотепних оповідань, увесь спектр застосування старозавітніх приписів у повсякденному житті, вибудувати своєрідну єрархію релігійних чеснот і біблійних заповідей.

Може, законник із євангельської оповіді й не мав підступних намірів. Він випробовував Ісуса як одного з колеґ, котрі могли проводити цілі тижні в схоластичних суперечках про тлумачення Тори. Натомість Христос виявляє Себе в цій притчі несподівано для співрозмовника. Замість того, щоб підтримати схоластичну гру, Господь наводить конкретний приклад різної поведінки в драматичній ситуації священика, левита й самарянина. І в цьому виявляється унікальна місія Христа - не тлумачити слово, а Самому стати Втіленим Словом, не розмірковувати про дорогу спасіння, а Самому йти цією дорогою, провадячи за Собою інших.

Законникові було очевидним те, що ми, люди іншої культури, зазвичай не помічаємо. І священик, і левит не просто йшли до Єрусалиму. Вони прямували до храму, де кожен виконував власні обов'язки. Священики з потомків Аарона представляли народ перед Богом, приносили жертви, відправляли храмові богослужіння, сповіщали про свята, благословляли й напучували народ. Левити, потомки інших Левієвих синів, допомагали при храмі, охороняли його, співали, грали на музичних інструментах під час богослужінь.

І священики, й левити були поділені на 24 черги, за якими здійснювали служіння при храмі. Перешкодою до служіння могла стати ритуальна нечистота: дотик до мертвого тіла, проказа, споживання нечистих тварин тощо. Коли б чи то священик, чи левит торкнулися закривавленого тіла чоловіка, пораненого розбійниками, вони б позбулися права служити при храмі. Таким чином обидва представники юдейського духівництва обминули тіло пораненого не просто виявляючи свою душевну черствість, а дбаючи про майбутню зустріч із Богом при храмі.

Може, якби вони просто йшли з міста до міста, священик і левит охоче допомогли б пораненому. Однак перед ними поставав вибір: чи служіння Богові, чи допомога невідомому потерпілому. Тож обидва обминають нечисте з ритуального погляду тіло, аби потрапити до храму готовими до служіння.

Не випадково противагу цим священнослужителям у притчі становить самарянин. Юдеї вважали його за єретика. Самаряни як народ виникли внаслідок гріховного для юдеїв змішування з переселенцями з інших областей Асирійського царства. Вони спорудили були окремий храм на горі Гаризим, зруйнований юдеями, визнавали лише Тору, і то у власній редакції. Юдеї звичайно уникали будь-яких контактів із самарянами, зневажали їх. Та ось раптом самарянин у хвилину скрути виявляється рятівником юдея, залишеного одноплеменниками. Він, а не священик чи левит, є ближнім пораненого.

На жаль, зовнішня побожність може тільки маскувати душевні лінощі, черствість і байдужість до чужих страждань. Справжня віра в Бога кличе нас на допомогу всім, хто перебуває в потребі, незалежно від їхньої віри, національности, громадянства, світогляду. "Іди, і роби так і ти!" - промовляє Христос до кожного з нас, вказуючи на приклад самарянина. Адже на своїй життєвій дорозі, як на євангельському шляху до Єрихону, ми зустрічаємо безліч покривджених життям, позбавлених дому, батьківщини, батьківської опіки. Кожна зустріч із ними є викликом для нас. Як і священик або левит, ми можемо ухилятися від зустрічі з ними, винахідливо вишукуючи мотиви, що кличуть нас у дальшу дорогу, заважають зупинитися, поспівчувати, допомогти ближньому. Ось тоді ми й повторимо трагічну помилку юдейських священнослужителів, котрі, гордо прямуючи до храму на зустріч із Богом, не помітили, як проминули Його образ і подобу, даровані нам Господом у наших ближніх.

Мотиви нашого приходу до храму, до Церкви можуть бути цілком еґоїстичними. Трапляється, що в церковному житті ми шукаємо способів самоствердження, втілення своїх життєвих амбіцій чи духовних ілюзій. Тоді зустріч з реальною, правдивою Церквою може виявитися подібною до зустрічі з пораненим на єрихонській дорозі. Церковні конфлікти, незрозумілі дії священства, проза церковної повсякденности можуть бути нами сприйняті як ритуальна нечистота - і ми лише відсахнемося від зустрічі з нею замість того, щоб зарадити ранам земної Церкви, заподіяним розбійниками. Кому не доводилося зустрічати осіб, що шукають "чистої духовности" й сахаються конкретики церковного життя, ніби священик і левит - пораненого!..

Може, священик і левит із притчі також проминали б згодом хрест на Голгофі, зловтішно пропонуючи Ісусові: "Ти, що храма руйнуєш та за три дні будуєш, спаси Самого Себе! Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!" (Мт. 27:40). Один же з єрусалимських законників, може, згадав у цю мить почуту колись притчу й помітив у ранах на пробитих цвяхами руках і ногах Ісуса таку саму кров, як і пролита пораненим на дорозі з Єрусалиму до Єрихону.

Амінь.