19 листопада 1804 року сталася сумна подія: від
недогарку свічки спалахнула пожежа, в якій дощенту
згорів храм, загинув парафіяльний архів. Дивом виявилася
неушкодженою копія Смоленської ікони Божої Матері
Одигитрії, яку почали шанувати як місцеву святиню.
6 лютого 1805 року з благословення харківського єпископа
Христофора (Сулими) було розпочато будівництво кам'яного
храму на честь вмч. Димитрія Солунського. На побудову
церкви, проєкт котрої виготовили архитектори Є.
Васильєв та П. Ярославський, значні кошти
пожертвував титар Григорій Топчієв. Храм був невеликий,
з одним престолом, виконаний у популярних на той час
формах ампіру (висока гостра дзвіниця-башта та напівкругла
баня).
Нову муровану церкву 1808 року освятив правлячий архиєрей
Христофор (Сулима). Її парафіянином, згідно місцевих
переказів, був відомий український письменник Григорій
Квітка (псевдонім "Основ'яненко"), котрий
прославив цей район міста завдяки твору "Сватання
на Гончарівці". Вважається, що вінчали та відспівували
Г. Квітку також на Гончарівці - у Свято-Дмитрівському
храмі.
У 40-х роках ХІХ ст. було здійснено реконструкцію
храму. У 1841-1842 роках простір храму був розширений
за рахунок добудови двох нав: правий приділ було освячено
на честь Смоленської ікони Богоматері Одигитрії, що
особливо шанувалася парафіянами, а лівий - на честь
прп. Сергія Радонезького. Також було реконструйовано
дзвіницю, виконану у своєрідному неослов'янсько-візантійському
стилі, що був новим на той час. Висока, стрімка за
формами дзвіниця здалеку нагадувала мінарет мечеті,
тому сучасники відзначали появу в архитектурі Харкова
певного "східного" присмаку. По завершенні
робіт храм міг умістити 800 чоловік. У 1872 році за
проєктом Д. Ткаченка було побудовано двоповерховий
кам'яний будинок для причетників.
Стрімке зростання Харкова, зумовлене статусом губернського
центру, існуванням університету та економічним піднесенням,
призвело до того, що наприкінці ХІХ ст., після проведення
залізниці, побудови вокзалу та появи заводських майстерень,
Гончарівка опинилася ледь не центральним районом міста.
Свято-Дмитрівський храм уже не міг умістити всіх бажаючих
прийняти участь у спільній молитві, тому на початку
80-х років ХІХ ст. на-зріла необхідність проведення
нового етапу реконструкції.
15 лютого 1877 року настоятелем церкви став протоієрей
Іоан Чижевський - найвизначніший настоятель за
всю її історію, людина з надзвичайними ораторськими
та організаційними здібностями.
Одним з перших його кроків на цій посаді стало письмове
звернення до парафіян з приводу потреби перебудови
храму та довколишніх приміщень. Протоієрей Іоан, зокрема,
писав: "Храм достатньо прикрашено, оснащено церковним
начинням та всім необхідним, але він затісний та недостатньо
місткий. Церковний будинок надає не зовсім зручні
приміщення для двох дияконів, псаломщика та сторожів,
приміщення для священиків немає взагалі. Немає навіть
приміщення для такої необхідної для парафії церковно-парафіяльної
школи! Натовпи жебраків, здебільшого цілком здорових
та придатних до праці людей, стоять на паперті і разом
з торговками наповню-ють церковну огорожу, що не відповідає
святости місця та є приводом для справедливих закидів..."
Зусилля настоятеля Свято-Дмитрівської парафії увінчалися
збором необхідної кількости коштів, тому в перших
числах серпня 1888 року, з дозволу архиєпископа Харківського
і Сумського Амвросія, працівники почали будівельні
роботи. Проєкт реконструкції храму виконав професор
Харківського технологічного інституту Михайло Ловцов,
який згодом проєктував Благовіщенський собор та Трьохсвятительську
(відому як "Гольдберівську") церкву. Вже
в цій ранній роботі зодчий втілив своє творче кредо,
що полягало в сміливому поєднанні стилів та форм.
Триярусна, струнка, схожа на башти московського Кремля
дзвіниця в будові органічно зливалася з готичними,
візантійськими та давньоукраїнськими елементами декору,
утворюючи неповторну композицію. Фасад було виконано
в російсько-візантійському стилі (названому ще неослов'янським),
точніше - у формах історизму. Архитектурне вирішення
цієї церкви підпадає під загальну назву стилю тих
років - "еклектика", що дослівно означає
"суміш". Будівельні роботи було остаточно
завершено через вісім років після їх початку - у 1896
році.
На південній стіні храму ззовні було
вміщено ікону Нерукотворного Спаса, а у вікні фронтону
на склі було намальовано вмч. Димитрія на повний зріст.
Ліворуч від храму знаходилася каплиця, праворуч -
приміщення парафіяльної школи.
Сучасники називали Дмитрівську церкву чи не найкращою
в усьому Харкові. Проте з завершенням зовнішніх робіт
реконструкція не добігла свого кінця. Лише в липні
1901 року ремонт було закінчено - стіни та баня розписані
альфреско, іконостас позолочено. Перебудована церква
здатна була вмістити 2100 парафіян. З вулиці вона
оточувалася огорожею, вздовж якої було насаджено чагарники,
котрі захищали від вуличного пилу. Всередині огорожі
знаходилися високі дерева та басейн з водою, яку освячували
в належні за церковним уставом дні. З півночі сусідом
храму став морг Олександрівської лікарні, котрою,
до речі, опікувався протоієрей Іоан. Подяку о. Іоанові
за доброчинну діяльність на користь лікарні (тепер
це пологовий будинок № 5) 1894 року висловила Харківська
міська управа.
1 травня 1896 року протоієреєм Іоаном разом із парафіянами
було засноване братство, покликане дбати про благоустрій
парафіяльного храму, добробут причету, початкову освіту
дітей парафіян, проведення доброчинних заходів. Члени
братства, що обиралися з числа клиру та парафіян на
визначений термін, мусили мати бездоганну репутацію.
У 1898 році при парафії було відкрито школу для дівчат
на правах міських однокласних училищ; вивчалося читання,
письмо, арифметика, рукоділля та Закон Божий. Наступного
року було організовано відкриття шпиталя для старих
жінок.
Свято-Дмитрівську церкву на початку
ХХ ст. міг відвідувати побожний юнак Михайло Максимович,
уродженець Ізюмської землі, нащадок славетного українського
роду Максимовичів, який навчався на юридичному факультеті
Харківського університету, а 1918 року працював у
міському суді. Згодом він виїхав за кордон, прийняв
монаший постриг та священичі свячення, уславився аскетичним
життям, даром чудотворіння, прозірливости та зцілення
хворих. Після відкриття його нетлінних мощів, був
канонізований як святитель Іоан (Максимович), архиєпископ
Шанхайський і Сан-Франциський, чудотворець.
