|
Найзначніше переселення українців
на Слобожанщину з Правобережжя відбувалося протягом
1683-1687 рр., у так званий період Руїни,
коли Гетьманщину стрясали війни за владу між кількома
гетьманами та їхніми іноземними союзниками. Нерідко
українці перебиралися у спокійніші східні краї цілими
селами, разом із майном, а інколи навіть зі священиками
та богослужбовими речами. Храми, що будувалися на нових
землях поселення, з 1667 р. номінально входили
до складу Бєлгородської єпархії Російської Православної
Церкви. 1799 року було утворено Слобідсько-Українську
єпархію, яку згодом перейменували на Харківську єпархію
РПЦ.
До найдавніших храмів Харкова належить Свято-Дмитрівська
церква, збудована невдовзі після заснування міста, в середині
ХVІІ ст. Вона знаходилася на території слободи
Гончарівка у передмісті Харкова та посвячена на честь
святого Димитрія, який, згідно уявлень, повинен
був захищати підступи до міста від зовнішніх ворогів -
насамперед, татарів. Вважається, що захистити місто від
тринадцяти нападів кримських завойо-вників допомогло саме
заступництво св. Димитрія.
Церква на честь вмч. Димитрія Солунського була збудована
українськими поселенцями. Вона була дерев'яною, витриманою
в традиційному для центральної України архитектурному
стилі українського бароко. Більш точних відомостей про
вигляд храму не збереглося.
Достеменно відомо, що в 1689 році настоятелем Свято-Дмитрівського
храму був священик Петро Федорів. Отець
Петро прийняв монашество в Покровському монастирі Харкова
в 1731 році, де й спочив через п'ять років. Відомості
про це зберіг син о. Петра - священик Григорій Витинський,
який перейняв настоятельство у церкві вмч. Димитрія 1719
року. Переписи 1724 та 1732 рр. засвідчують існування
при парафії братства та братського церковного двору на
вулиці Ктиторській. Поблизу сучасного перехрестя вулиць
Карла Маркса та Маршала Малиновського знаходилося кладовище
для мешканців Залопані, що проіснувало майже до початку
ХІХ ст. Тоді межі міста розширилися та було відкрито Холодногірський
(Кузинський) цвинтар. До тієї пори Свято-Дмитрівському
храму доводилося виконувати функції цвинтарного - у ньому
відспівували небіжчиків, правили панахиди.
До середини ХVІІ ст. храм суттєво постарів, тому 1764
року його розібрали, побудувавши натомість новий, схожий
за архитектурою і також дерев'яний. Будівництво було завершено
1766 року; храм був трибанним, поряд з ним знаходилася
дзвіниця. Парафіянами храму були мешканці приміських слобід
Гончарівка і Панасівка, а також мешканці околиць Харкова
- переважно дрібне міщанство та незаможні селяни, тому
оздоблення храму не вирізнялося багатством. Згадують про
різьблені з дерева аналої та ставники (підсвічники) з
характерним для українських рушників малюнком - мереживом,
а також про використання коштовних східних матерій, загарбаних
українськими козаками під час походів проти кримських
татар. Парафіяни дбали про благоустрій храму та добробут
церковнослужителів. Братство піклувалося шкільною та церковною
освітою.
|
