Церква і державна медицина: опановувати культуру партнерства
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)
Тези доповіді на громадських слуханнях "Проблеми в сфері охорони здоров'я і медичного обслуговування громадян України та шляхи їх розв'язання"

Тоталітарна держава, релікти якої ще живі в нашій свідомості й у суспільному побуті, несе в своїй основі ідею зосередження влади в особі, партії або конкретній інституції, покликаній здійснювати всеосяжне управління різними сторонами життя нації. Наші галузеві міністерства, включаючи незнищенне міністерство культів - Раду в справах релігій, Держкомрелігій, департамент у справах релігій, - приклад самовпевнених претензій чиновництва на ґлобальний контроль, розподіл і опіку навіть у сфері релігійної віри. Становлення громадянського суспільства передбачає насамперед відмову від цієї ідеї. Для нас дуже важливо звільнитися від властивих психології тоталітаризму абсолютизації державного чинника та породженої ним позиції утриманства. Держава не може ані нагодувати, ні вилікувати народ. Вона натомість дбає про такий розподіл національного людського, фінансового й господарчого потенціялу, який би ґарантував якомога ефективніше здійснення кожним із членів суспільства закладених у ньому талантів. У тому числі - талантів кожного з активних парафіян різних релігійних громад.

Залучення церковних інституцій та духовенства до медичних проектів вже ввійшло в практику посткомуністичної України. Переважна більшість лікарень має принаймні кімнату для молитви, контакти зі священиком передбачаються методиками лікування. Але становлення громадянського суспільства вимагає уточнення, унормування або принаймні усвідомлення деяких практик.

Ми маємо чітко усвідомити, що живемо в сучасній світській багатоконфесійній державі. Державі, яка прагне стати європейською і демократичною. Це означає, що засада відокремлення Церкви від держави застерігає від використання державних інституцій для місіонерських акцій. Україна не має і, очевидно, не матимиме державної Церкви, яка б одержала законодавчі привілеї в здійсненні духовної опіки над хворими. Враховуючи релігійну належність більшости населення певного реґіону, керівництво лікарні не може допустити ситуації, коли хворий нетрадиційного віровизнання відчув би себе в лікарні дискримінованим або позбавленим духовної опіки. Каплиця при лікарні не може бути власністю певної конфесії, яка могла б розглядати свою місію чи то суто праґматично, чи в прозелітистському вимірі. Вона покликана бути домом молитви для хворих і лікарів, а священнослужитель приходить туди лише як помічник у цій молитві.

У громадянському суспільстві базовою цінністю є права громадянина. Пріоритетними для забезпечення духовної опіки над недужими є їхні особисті запити й переконання. Персонал лікарні може надати допомогу в створенні умов для молитви, для відвідин священика. Під час Великого посту, а також у разі тяжкої кризи й небезпеки для життя хворого християнина він зобов'язаний допомогти йому висповідатися й причаститися. Практика ж нав'язування душпастирської допомоги адміністративно-командним шляхом, закріплення пріоритетів за релігійним об'єднанням, близьким до державної влади, є неприпустимою.

Не кожен священик є чудотворцем. І принаймні наївно розраховувати на масове зцілення хворих після відкриття каплиці чи ж проведення богослужіння. Зрештою, ми не маємо права вимагати від Бога чуда - можемо лише на нього сподіватися. Але кожен лікар знає, як багато залежить від психічної рівноваги хворого, його спокою, надії на зцілення. Тому з погляду медичної науки душпастирська допомога має принаймні безперечну психотерапевтичну цінність. З духовного ж погляду забезпечення реґулярної молитви при лікарському закладі дає можливіть хворому відчувати постійну присутність у його житті потужної сили Божої благодати, що "немічних уздоровляє і недостачу поповняє" (молитва на рукоположенні священика). А також присутність спільноти - Церкви, представленої священиком, котра поділяє турботи хворого й єднається з ним у молитві. Не підміняє, а єднається.

Релігійні організації мають величезний соціяльний потенціял - жертовність своїх вірних. Мудрість державної влади визначається вмінням його реалізувати. В Німеччині держава не лише засновує власні медичні заклади, але й всіляко сприяє заснуванню аналогічних закладів Церквою - і католицькою, і євангеличною. При цьому Церква дістає державне фінансування для засновуваних нею закладів, додає до нього власні кошти, залучає жертовне служіння віруючих лікарів, медичного персоналу, доброчинців - і церковні лікарні чи амбулаторії користуються високою довірою й популярністю серед хворих. Вони не сприймаються як конкуренти, бо спільно з державними та іншими приватними медичними закладами роблять одну справу - дбають про здоров'я нації.

Попри слабкість нечисленних громад Української Автокефальної Православної Церкви в Харкові й на Харківщині в нас знайшлося досить освічених, ініціятивних і жертовних лікарів, щоб ще сім років тому заснувати єпархіяльну амбулаторію. І ось невеликий лікарський колектив практично без фінансування, з найпримітивнішим обладнанням здійснює скромний християнський подвиг: консультує й обстежує хворих, допомагає їм встановити діагноз, залучаючи провідні науково-медичні заклади Харкова, а коли є можливість - допомагає ліками. Шкода, що ані в ремонті приміщення, ні в устаткуванні лікарні допомоги від держави практивно не було отримано. За винятком лінолеума на підлоги, пожертвуваного колишнім губернатором. Натомість перешкод у одержанні ліків, устаткування та іншої гуманітарної допомоги з-за кордону скільки завгодно.

Зайве говорити про фатальну роль у здоров'ї нації суспільних патологій, що мають і соціяльні, й духовні корені. Пияцтво, наркоманія, паління тютюну, аґресивність міжлюдських стосунків, атмосфера нездорової конкуренції, культ споживацтва, моральна розбещеність - основа для більшости хвороб сучасної людини. Церква виводить їх із кореня людських недуг - гріха. Подолання базових причин людських недуг, запобігання хворобам - це сфера, де єднаються всі відповідальні сили в суспільстві.

Пам'ятаючи Христове заохочення: "Лікарю, уздоров самого себе!" (Лк. 4:23), лікар, в усякому разі лікар-християнин, зобов'язаний постійно дбати про власне духовне здоров'я. Щонедільна участь у Святій Літургії, щоденна приватна молитва, реґулярне читання Святого Письма - фундаментальні засади формування власної особистости. Вихованій у безрелігійному або атеїстичному суспільстві людині часом важко до цього звикати. Однак там, де бракує усвідомленої церковности, найчастіше приходять дикі забобони, позацерковні вірування, езотеричні доктрини. Немає більш руйнівних чинників для духовного здоров'я людини. І хоча важко сподіватися на цілеспрямовану богословську освіту лікарів, варто припустити, що твори Отців Церкви і кращих сучасних теологів можуть стати особистою лектурою, а може, й предметом спільного обговорення на лікарських семінарах. Мені здається, що для кожного медика було б цікавим і корисним познайомитися, скажімо, з просвітленими духовно й художньо талановитими творами такого колеґи, як блаженної пам'яти митрополит Сурозький Антоній (Блум), чиї книги про духовне життя, про молитву, про етичні проблеми сучасної людини охоче читають і православні, і католики, і протестанти, перекладаючи різними європейськими мовами.

Це взагалі вельми делікатна й болюча сфера - медична етика. Проблеми репродуктивної медицини, евтаназії, операції зі зміни статі й низка інших реальних викликів сучасної медичної науки й лікарської практики вимагають пастирської поради, погляду ззовні, введення проблеми до вимірів євангельського вчення. Годі сподіватися, що кожен священик має відповіді на всі дражливі питання біоетики. Однак сучасні Церкви наполегливо працюють над усвідомленням нових проблем. Вони самі потребують консультацій, компетентної думки досвідчених лікарів. Панічні розмови про демографічну кризу й епітимії за вбивство ненароджених дітей навряд чи будуть плідними без врахування суджень і Церкви, і лікарської громадськости. Нам необхідні спільні конференції, круглі столи, наради експертів для підготовки офіційних суджень з актуальних проблем. Кожне нове відкриття робить усе гострішою потребу використовувати плоди наукового проґресу, а не бути його невільником.

І лікар, і священик постійно мають справу з неосяжною для людської свідомости загадкою смерти, хвороб, страждань. У деяких випадках роздуми над цією загадкою продукували унікальних особистостей - від св. ап. Луки до свт. Луки Войно-Ясенецького. Виграти бій зі смертю неможливо ані для лікаря, ні для священика. Але цей бій може виграти хворий - коли йому вдається подолати панічний страх, досягти врівноважености, спокою, осягти надію на Бога й певність у використовуваних лікарських засобах протистояння хворобі. Ми можемо й мусимо бути партнерами - а водночас своїми партнерськими стосунками плекати основу громадянського суспільства - культуру партнерства держави, людських спільнот і окремих особистостей як рівноправних учасників суспільного діалогу.