Привітання архиєпископа Ігоря Раді директорів Світового Конґресу Українців

Дорогі Брати і Сестри! Звертаючись до нас, ще ненароджених тоді своїх земляків, Тарас Шевченко взяв за епіграф до свого послання "І мертвим, і живим…" чудові слова з першого соборного послання апостола Іоана Богослова: "Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець" (1 Ін. 4:20). Драма національної минувшини у візії великого поета розгорталася там, де замість братньої любови й національної солідарности рушіями історії ставали політичні інтриґи, партійні чвари, змагання особистостей. Де місце любови посідали страх і ненависть. Протягом минулого сторіччя Харків не раз ставав активним знаряддям самогубчого розбрату українців. Ще й зараз не зникли прихильники гасла "першої столиці", які з ностальґією згадують сумну добу харківського маріонеткового уряду, поставленого окупантами на противагу демократично обраному парламентові - київській Центральній Раді. Стіни старого Харківського оперного театру пам'ятають лють найманих звинувачувачів, що вимагали найсуворішої кари для жертв політичних процесів 20-30-х років - представників національних культурних, інтелектуальних, духовних еліт. На під'їзді до харківського вокзалу "Левада" з боку Донбасу й зараз можна прочитати на стіні загрозливе ґрафіті: "Сталин придёт!" Під час же "Помаранчевої революції" 2004 року заїжджі політтехнологи спробували перетворити Харків на центр сепаратистського анклаву. Примирливий заклик Кобзаря, який виростає з розважань над апостольськими словами, на перший погляд здається нам заслабкою зброєю проти споконвічної загрози. Але хіба не відчув кожен із вас на своїй ділянці суспільного служіння, як легко гине найкращий творчий задум, найплідніший політичний проєкт у вогні людських амбіцій, підживлюваних зацікавленими зовнішніми чинниками? Хіба не підказує нам звичайна людська логіка, що зброя ворога може бути подоланою лише іншою, потужнішою зброєю? Зброя ненависти й розбрату - силою щирої християнської любови, силою національної солідарности. "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!" - це надзвичайно конкретний і своєчасний заклик для нації, котра щойно здобула реальний приклад успішної спільної протидії знахабнілому криміналітетові. Київський Майдан, як і харківська площа Свободи, як десятки інших помаранчевих вогнищ опору, реалізували величезний потенціял братньої любови й солідарности, несподіваний для нас самих. Але важливо усвідомити, що недопущення до влади нелеґітимного кандидата чи інавґурація народного обранця є лише окремими - і, може, не найістотнішими - наслідками масового народного руху. Українці зруйнували міф про свою споконвічну порізненість, засвідчили, що без нівелювання особистостей, без штучного злиття партій і Церков, шануючи громадянські права й людську гідність один одного, вони змогли подолати ще один релікт авторитарної системи, зрослої на ґрунті східних деспотій. Український народ проходить нині непрості випробування - і на рідній землі, і в країнах поселення. Неминучі розчарування в наслідках революції, несправджені надії колишніх опозиціонерів, спроби пристосованців утриматися при владі, інерція комсомольського минулого політичних еліт нової України та запозичені з ленінських праць соціяльні ідеї - все це, безперечно, вносить тривожні ноти в нашу національну дійсність. Тим важливіше для нас усіх - для українських Церков, для суспільних організацій - протиставити непевності й тривозі сьогодення відвічні цінності, у вимірах яких ми покликані творити національне майбуття. Пам'ятаючи: "Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!.. Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть" (1 Ін. 4:16, 18). І нехай перебуває у вас Господня відвага і Його безмежна любов!