Цієї щасливої миті, подолавши дорогу Великого посту, ми разом із жінками-мироносицями пробиваємося крізь світанкову імлу до печери, аби почути ангельську звістку: "Нема Його тут, бо Він воскрес" (Мт. 28:6). З властивою Йому делікатністю, вітцівською любов'ю й пошаною до Свого творіння Господь не робить ані Марію Магдалину разом із іншими мироносицями, ні апостолів очевидцями чуда воскресіння. Людина ставиться перед вільним вибором: повірити - чи ні, прийняти воскресіння як найвищу в світі реальність, яка повертає нас до ймовірности вічного життя, - чи ж сховатися від нього за легендою синедріону, нав'язаною вартовим: "Скажіть, що Його учні прийшли вночі й викрали Його, коли ми спали" (Мт. 28:13).

Скільки людей, що опинялися перед загадкою Христового воскресіння, залишилися байдужими або скептично констатували брак доказів! Адже по-справжньому повірити у воскресіння означало б цілком змінити своє життя, переусвідомити своє покликання, вчитися жити із Христом як постійним супутником і провідником. Чи ж не легше сховатися від виклику воскресіння, вдавати, що ця давня подія стосується тебе тільки опосередковано, як частина історії Церкви, як важливий, але тільки приватний випадок із основоположником християнства?

Поверховість, легковажність підходу до Христового воскресіння відображає найслабші риси сучасної людини. Цивілізація споживання непомітно обкрадає кожного з нас, позбавляючи талантів самоконцентрації та молитви, свідомого формування пріоритетів, відповідального й шанобливого ставлення до вічних цінностей, стабільности моральних орієнтирів. Легше вважати життя за рольову гру, що її в будь-яку мить можна перезапустити знов, аніж жити з відповідальністю за кожен свій крок, зроблений на шляху до власного воскресіння з Христом. Однак гра залишається грою, і рано чи пізно завершиться, залишивши порожнечу в душі. Завершиться, залишивши гравця наодинці з жорстокою правдою смерти.

Розмірковуючи над загадкою воскресіння, апостол Павло пише до римлян: "Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує. Вмираючи бо, Він умер для гріха раз назавжди, а живучи, живе для Бога" (Рим. 6:8-10). Апостол, який сам не був очевидцем подій воскресіння, а прийшов до Христа, обтяжений важким досвідом участи в переслідуванні апостольської громади, відкриває причетність до Христового воскресіння кожної людини. Смерть для гріха стає перемогою над фізичною смертю. Шлях до воскресіння пролягає через болісне для людських амбіцій помирання з Христом.

Хто не відчував радісної окрилености, просвітлености душі в мить, коли вдається перемогти власну недосконалість і здійснити добру справу, піти на свідому жертву для Бога і ближнього! А ці почуття є лише блідою тінню піднесеного стану душі, котра єднається з Христом. Церковний календар мудро підказує нам, із чого починається наша життєва дорога. Адже Пасха Господня є початком річного циклу перехідних свят і євангельських читань, а щотижневе свято Христового воскресіння, неділя, - першим днем тижня. Ми вже не змушені копирсатися в темних безоднях свого "Я", не повинні блукати в лабіринтах духовних шукань минулого. Воскресіння приймається нами за основу й вихідний пункт власного шляху Богопізнання, і його світло щедро лине на нашу християнську свідомість.

У світлі Господнього воскресіння чимало проблем нашого життя втрачає свою драматичну нерозв'язність. Присутність воскреслого Божого Сина несумісна з шахрайством, корупцією, нехтуванням законами, що викликають більшість суспільних конфліктів в Україні. Криза сім'ї та зумовлена нею демографічна катастрофа зможуть бути зупинені через відкриття справжнього, євангельського сенсу кохання, подружньої вірности, дару батьківства й материнства. Майбутнє ж Церкви бачитиметься цілком інакше, коли сама Церква асоціюватиметься нами з Христом, а не з тією чи іншою постаттю політика в світському або в духовному вбранні.

Чуда воскресіння не бачили ані апостоли, ні жінки-мироносиці. І коли охоронці в паніці тікали від гуркоту каменя, відкоченого ангелом від гробу, Христа вже не було в печері. Кожен із людей мав пройти іспит - іспит віри в правдивість слів Воскреслого, - аби дістати у винагороду право споглядати Його, торкнутися Його ран, відчути Його присутність, пізнати Його в переломленні хліба. Як апостоли Петро та Йоан, як Марія Магдалина, ми можемо пережити шок від споглядання порожньої печери, де сподіваємося зустріти Христа у славі. Та саме в цю мить, не помічений нами, Господь чекає поряд, спостерігаючи нас, аби лагідно спитати: "Чого ж ти плачеш, кого шукаєш?" (Ін. 20:15). І серед сумних переживань раптом осяяти нас неземним світлом всепереможної правди, яка не потребує ствердження жодним чудом: