Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

Ще кілька годин тому наші храми нагадували собою печеру, де лежало Христове тіло. Ми підходили зі сльозами до плащаниці, переживаючи дотик до неї, ніби останнє цілування спочилого Ісуса. Світ, що простягався за мурами храму, здавався нам чужим і ворожим через його байдужість до всепроникного суму.

Ніби так небагато змінилося цієї великодньої ночі. Храм не став просторішим чи набагато світлішим. В нас самих не додалося ні сили, ані здоров'я. Не наблизився до Христа й довколишній світ. Однак наскільки інакше почуваємо ми себе тепер, коли вже залунала обнадійлива звістка про воскресіння Спасителя світу! З завмерлими серцями, зворушені відчуттям присутности повсталого з мертвих Ісуса, стоїмо ми перед розчиненими царськими дверима, вслухаючись в ангельську звістку: "Нема Його тут, бо воскрес" (Мт. 28:6). Скелясті стіни, важкий камінь, збройна сторожа, печатка синедріону не втримали воскреслого Господа. І радісно бринить наше серце, переживаючи нікчемність тілесних, матеріяльних перешкод для вільного духу, оновленого в Христі.

Скільки таких кам'яних печер зводила цивілізація смерти й насильства за тисячоліття її гордовитого протистояння Богові! Запроваджуючи тотальний контроль за людиною, поневолюючи її духовне життя, втручаючись у розвиток Церкви, держава перетворювалася на похмуру печеру, в якій вільна особистість прирікалася на духовну смерть. Від Вольтера до Хрущова самовпевнені ідеологи світської цивілізації пророкували близький час загибелі Церкви, а устами Ніцше вже проголошували: "Бог помер!" І хоча жорстока історія минулого сторіччя з усією очевидністю показала, до яких кривавих катастроф можуть допровадити богоборницькі ідеологічні експерименти, раз у раз - особливо перед Великоднем - з'являються все нові дешеві сенсації з нібито знайденою "могилою Ісуса" або розкритим "кодом да Вінчі", спрямовані на заперечення великої правди Воскресіння.

Ліберальна цивілізація відкидає традиційні форми насильства над людиною, проголошує цілковиту свободу особистости своєю найвищою метою, але при цьому творить нову, фальшиву систему цінностей, позбавлену Божої присутности. Світ декларативної свободи прагне замкнути християнську віру в кам'яному ґетто приватної релігійности, позбавивши суспільне життя будь-якого впливу Церкви. Войовнича політкоректність уже виявила себе в сміховинних спробах заборони прилюдного носіння натільного хреста в школах, видалення різдвяних ялинок із аеропортів. Набагато серйознішими наслідками новітнього лібералізму є руйнування інституту сім'ї, леґалізація вбивства ненароджених дітей, захист евтаназії. Вже десятиріччями лунають заяви про створення "постхристиянської цивілізації", які так нагадують наївні спроби синедріону сховати реальність Месії за запечатаною кам'яною плитою гробу.

Ми живемо в тій частині Європи, яка щойно прагне прилучитися до західної демократії. Падіння комуністичних диктатур створило тут ілюзію повернення Церкви до вільного розвитку. Однак шістнадцятий рік життя без СССР так і не звільнив нашу свідомість від печерних інстинктів, котрі сформувалися в часи животіння Церкви в підконтрольному владі ґетто. Посткомуністичні режими парадоксальним чином ріднить із західним лібералізмом прагнення підмінити вільну оздоровчу присутність Церкви в суспільстві тісним парадним майданчиком, насправді подібним до замкненої в'язничної печери. Печери, де немає місця сповідницькому служінню правді.

Та хіба справа лише в суспільному житті? Кожен християнин переживає спокусу самоізоляції, зведення релігійного життя лише до приватної молитви, більш чи менш частих відвідин храму, побожного читання та інших суто особистих духовних практик. Але наскільки штучне обмеження свідчень своєї церковности в сучасному світі задовольняє категоричну вимогу Євангелія: "Тож ідіть, і навчіть усі народи" (Мт. 28:19)? Наскільки ми, замкнені в печері особистого благочестя, гідні зватися синами світла (Ін. 12:36), яких Христос застерігає: "А світла засвіченого ніхто не покриває посудиною, і не ставить під ліжко, але ставить його на свічник, щоб бачили світло, хто входить" (Лк. 8:16), "А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде" (Ін. 12:35)?

"Нинi все наповнилося свiтлом, небо й земля, i глибини пiдземнiї; нехай же святкує все творiння Христове воскресiння - ним бо воно стверджується", - співаємо в пасхальному каноні. Світло правди виривається з мороку печерної пітьми. Запрошуючи нас увійти до майбутнього воскресіння, Сам Господь дає взірець всепереможного сяяння світові. Це Христове, євангельське світло - виклик для кожного християнина. Виклик, що передбачає сміливе долання особистих страхів і упереджень, суспільних бар'єрів, штучних обмежень. Місія церковної людини нині - не ховатися зі своїми переконаннями, не зводити православ'я до рівня народної культурної традиції, а повсякчас нести світові світло пасхальної правди. Так, як колись відважно принесла його римському імператорові Марія Магдалина, слідом за якою ми радісно свідчимо в ці дні:

Христос воскрес! - Воістину воскрес!

† ІГОР
архиєпископ Харківський і Полтавський

Пасха Христова р.Б.2007