Об’єднання чи єднання? Еклезіологічні та суспільні виміри

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Коли 60 років тому протопресвітер Гавриїл Костельник, складаючи подяку «урядові нашого великого Радянського Союзу за наше визволення від німецького фашизму і зібрання всіх українських земель» [1] , шукав мотивів для об’єднання українських греко-католиків з Московським Патріярхатом, він апелював насамперед до мотивів історичної доцільности: «Поламалися всі історичні основи унії!.. Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж Православ’я є історична віра слов’ян, бо слов’яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який був осередком Давньої Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян» [2] . А в датованому 8 березня 1946 р. зверненні до Святішого Патріярха Олексія, прохаючи прийняти учасників собору до складу Російської Церкви, автори стверджували: «Цей історичний поворот у нашій Церкві став можливим тільки завдяки ґрандіозним перемогам Радянського Союзу, котрий об’єднав наші українські землі в єдиній українській державі, звільнив усі історичні території Східної Церкви від утисків Римської Церкви» [3] . І трохи нижче зверталися до Московського Патріарха: «Віддаємо себе під Вашу вітцівську покрову й опіку, знаючи, як дуже потребуємо ми допомоги Вашої Святости, і потішаючи себе вірою, що Ваша Святість будете для нас правдивим отцем, бо все нас об’єднує – і віра, і історія, і душа, і мова, і ніщо нас не роз’єднує. Амінь» [4] .

Нині цитовані слова виглядають до комічного самовикривальними й не потребують коментарів. Однак, коли не звертати увагу на звичайну совєтську демагогію, яка засвідчує присутність у текстах їхніх справжніх авторів з погонами НКГБ, та на очевидне приховування силових механізмів «об’єднання», можна помітити в логіці Львівського псевдособору 8-10 березня 1946 р. кілька не зниклих і досі фундаментальних суспільно-церковних ідей.

По-перше, це суто історичні або й традиціоналістичні мотиви об’єднання, що виводять необхідність зміни стосунків релігійних спільнот із їхньої колишньої належности до єдиної конфесійної структури.

По-друге, включення Церкви до системи спільних суспільно-культурних парадигм (мова, цивілізація), єдність котрих сприймається як неспростовний арґумент на користь існування єдиної конфесії. Комуністична ідея визначає Церкві скромне місце в надбудові суспільного розвитку, цілком залежному від суспільно-економічного базису.

По-третє, схематизація історії Церкви як боротьби двох релігійних центрів, Риму й Константинополя (Москви). Вибір Україною свого місця в контексті світового християнства здійснювався неодмінно через вибір поміж цими двома – а радше трьома – центрами тяжіння.

Українська політична дійсність рубежу ХХ і ХХІ ст., попри поступове звільнення від совєтської демагогії та послаблення силових механізмів маніпулювання церковним життям, дає нам низку прикладів того, що вихідні ідеї Львівського псевдособору не втратили значення для значної частини наших співвітчизників. Вони значною мірою формували емоційний фон для леґалізації УГКЦ в Галичині та відродження УАПЦ на Наддніпрянщині,  мотивованих для частини неофітів головним чином зовнішніми чинниками: історичним минулим і новою реальністю єдиної Української держави. Галицька частина УАПЦ значною мірою завдячує своїм несподіваним успіхом початку 90-х рр. ХХ ст. вдалим апелюванням до історичної пам’яти й патріотичної свідомости західних українців, приваблених гаслами «козацької Церкви», покликаної об’єднати ввесь народ.

Щоправда, зіткнення з церковними реаліями й руйнування ілюзій щодо суспільної та державотворчої ролі Церкви виявляло поверховість християнської релігійности значної частини неофітів із історико-патріотичними мотиваціями, спрямовуючи їх то до нових православних «патріотичних» Церков, то до католицьких фундаменталістів, а траплялося, що й до РУНВіри чи інших неопоганських сект. А чому б і ні, коли шукати в релігії лише «історичної віри слов’ян»?..

На жаль, рецидиви спрощеного, схематичного погляду на об’єдання Церков, виявленого в діяннях Львівського псевдособору, визначають світогляд багатьох сучасних політичних діячів і, що найстрашніше, державних посадовців, котрі мають вплив на релігійне життя України.  Кожен із трьох президентів виявився тією чи іншою мірою причетним до провальних експериментів із «об’єднанням Православних Церков у єдину Помісну Православну Церкву». Механізми скликання Львівського псевдособору з дивовижною наполегливістю урухомлювалися і 1992, і 1995, і 2005 рр.  Лишалося тільки зі сміхом уявляти собі наших ледачкуватих силовиків, які порпаються в архівах, щоб на доручення влади списати в НКВД сценарій 8-10 березня 1946 р. як своє «ноу-хау». Причому щоразу «об’єднання» ставало все більш схожим на фарс. Невгамовність плагіаторів-сценаристів встигла вже виявитися в новому експерименті з планованим на 2006 р. об’єднанням релігійної організації «митрополита Мефодія» (Кудрякова) з УПЦ-МП.

Не тільки у нас в Україні, не тільки в підсовєтському Львові 1946 р. – ніколи в історії спроби штучного об’єднання Церков задля навіть найшляхетніших політичних цілей не досягали бажаної мети. Спроби насильного прилучення до «мелкитів» нехалкідонських Церков відштовхнули від Константинополя багатомільйонні громади коптів, сирійців, ефіопів і вірмен. Вимушена підтримка Ліонської унії 1274 р. та Флорентійської унії 1439 р. візантійськими імператорами, що прагнули знайти військових союзників, швидше дискредитувала плідні ідеї порозуміння Церков на православному Сході. Може, рятівним для з’єднаної з Римом українсько-білоруської Київської митрополії стало те, що вона була кинута на поталу польським королівським урядом опонентам, поборювана козаками Богдана Хмельницького та гайдамаками, зневажувана латинською більшістю Речі Посполитої, заборонена в Росії царським та большевицьким режимом. Не завдяки, а всупереч конкретно-історичним обставинам уніятські єпархії виросли в Українську Помісну Церкву візантійської традиції, котра сьогодні виглядає найбільш здоровою та динамічною частиною в тілі нашої християнської спільноти.

Визначний російський богослов минулого сторіччя протопресв. Миколай Афанасьєв, нагадуючи, що «Церква актуалізувалася на день П’ятдесятниці в Дусі й через Духа», констатує: «дух у Церкві є організуючою засадою, котра виключає в ній будь-яку іншу засаду» [5] . О. Миколай Афанасьєв проголошує: «Церква там, де Христос, але Христос присутній щоразу в повноті єдности Свого тіла в Євхаристії. В емпіричній дійсності єдність і повнота Церкви Божої виявляється в множинності місцевих Церков, з котрих кожна виявляє не частину, а всю Церкву Божу. Тому множинність місцевих церков в емпіричній дійсності охороняє єдність і повноту Церкви, тобто її кафоличність. Єдність самої місцевої церкви виявляється в її єдиному Євхаристійному зібранні» [6] .

Благодатне діяння Святого Духа, цілісність і повнота євхаристійного життя спільноти, дух братньої любови й відкритости до ближнього, атмосфера свободи в Христі складають неодмінну передумову творення тієї дійсної єдности, яка перетворює, пресуществлює місцеві церковні спільноти в містичне Тіло Христове, що ним за визначенням (Еф. 1:22-23; 5:23) є соборна апостольська Церква. Пригадаймо, як говорить про Христа апостол Павло в посланні до колосян: «І Він Голова тіла, Церкви. Він початок, первороджений з мертвих, щоб у всьому Він мав першенство. Бо вгодно було, щоб у Нім перебувала вся повнота, і щоб Ним поєднати з Собою все, примиривши кров'ю хреста Його, через Нього, чи то земне, чи то небесне» (Кол. 1:18-20). Класичне катехизмове визначення свт. Петра Могили трактує Церкву власне як «зібрання вірних Божих в ім’я Господа нашого Ісуса Христа та згодних у визнанні віри і в науці апостольській по цілому світові, як членів у єдиному Тілі Христовому, під єдиною Головою Самого Господа нашого Ісуса Христа» [7] . Схвалений папою Іваном Павлом ІІ «Катехизм Католицької Церкви» цілком однозгідний із цим визначенням: «Церква – це Народ, що його Бог збирає з цілого світу. Вона існує в місцевих спільнотах і здійснюється як літургійне зібрання, передусім євхаристійне. Вона живе Словом і Тілом Христа і таким чином сама стає Христовим Тілом» (752) [8] .

Жити Словом і Тілом Христа – і означає творити правдиву церковну єдність. Інтриґи, сепаратні перемовини, пошук політичних або й економічних важелів впливу на суб’єктів церковного життя, створення різного роду «ініціятивних груп» чи «комітетів захисту православ’я» не більш відповідають цьому процесові, ніж рок-концерт на честь встановленого Кларою Цеткін жіночого свята – суворій і піднесеній атмосфері першого тижня Великого посту.

Досвід Львівського псевдособору 1946 року належить не тільки історії УГКЦ. Цей досвід є застереженням для державних і політичних діячів, котрі мріють творити власні Церкви незалежно від Христа, поза пневматологічними вимірами релігійного життя. Врешті решт перемогла та мовчазна, катакомбна Церква, яку позбавили слова організатори зібрання на Свято-Юрській горі шістдесят років тому. Нескорена Церква [9] Патріярха Йосифа Сліпого, єпископів-мучеників Йосафата Коциловського, Григорія Хомишина, Павла Ґойдича, Церква, в якій виросли й пройшли тернистий шлях брати Юліян і Василь Вороновські – саме вона стала найактивнішим учасником процесу духовної віднови посткомуністичної України, хоча й лишилася Церквою меншости, не вельми підтримуваною київським політичним істеблішментом і поборюваною потужними економічними кланами зі Сходу України та їхніми партійними структурами.

Досвід мучеництва і сповідництва, досвід, який складався всупереч волі прихованих дириґентів Львівського псевдособору, є неоціненним внеском УГКЦ у творення тієї справжньої, християнської єдности, яка лишає людині внутрішню свободу, зберігає ідентичність Помісних Церков, а водночас через сопричастя Євхаристійного Христа робить нас усіх членами одного Тіла. Того Тіла, за яке перед Своїми відкупительними стражданнями молився Ісус до Отця: «Святий Отче, заховай в Ім'я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були!» (Ін. 17:11).