Релігія і віра

Виступ архиєпископа Ігоря Ісіченка на науковій конференції
"Наука і релігія в освітньому просторі"
(16 листопада 2006 р., Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна)

Віра в християнстві - це і центральна світоглядна позиція, і психологічна настанова, що включає прийняття та дотримання церковних догматів, особисту довіру до Бога та вірність йому . Новозавітні книги раз у раз повертаються до визначальної ролі віри в апостольській доктрині спасіння. У першому посланні до Коринтян апостол Павло констатує: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов - цих троє; але найбільша з них - любов" (1 Кор. 13:13). Він же в іншому посланні визначає: "Віра є запорукою того, чого сподіваємося, - доказ речей невидимих" (Євр. 11:1). Апостол Іоан Богослов додає: "І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша" (1 Ін. 5:4). А апостол Яків аж двічі повторює: "віра, коли діл не має, мертва сама в собі" (Як. 2:17), "Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва" (Як. 2:26).

До Церкви наприкінці ХХ ст. прийшло покоління, яке звикло вдавати віру. Ну хто, справді, міг серйозно вірити в прихід комунізму 1980 р. або в письменницький чи полководницький геній Леоніда Брежнєва? Але імітувати віру і в комунізм, і в Брежнєва, і в переваги совєтського суспільного устрою було необхідно - без цього годі було зробити кар'єру в СССР. Як і без заперечення релігійної віри - за марксистським тлумаченням, "основного елемента релігійної ідеології, що виражає некритичну, сліпу довіру до вчення релігії" .

І ось від початку 90-х рр. минулого сторіччя покоління з такими стратеґіями поведінки входить у нову для нього сферу релігійного життя. Для людини ж, вихованої фальшивою ідеологією, логічно сприймати і церковність на рівні культурного коду. Засвоїти правила поведінки в церкві, запам'ятати православні свята, почати постити значно легше, ніж любити ближнього, прощати, практикувати добровільну чистоту й убозтво. Відправляти обряд і брати учать у церковно-політичних інтриґах незмірно легше, ніж вірити в Бога й жити за вірою. Кажуть, навіть Кім Чен Ір під час останніх відвідин Росії навчився хреститися по-православному. Згодом він дозволив відкрити в Північній Кореї православну церкву. Але після цього він же демонстративно провів ядерні випробування…

Реальність небезпеки творення релігії без віри підтверджують соціологи. В Росії ще 1996 р. було виявлено, що на питання "Чи вірите ви в Бога?" позитивно відповіло лише 33 % респондентів, які ідентифікували себе як православні. З таких "православних" лише 65 % вірять у загробне існування душ, 44 % - у воскрешення мертвих, зате 29 % - в астрологію та 41 % - у переселення душ . Можна припустити, що в Україні відомості будуть трохи обнадійливіші, що за десять років релігійність стала більш свідомою. Однак не викликає сумніву нетотожність релігійної самоідентифікації сучасних українців як православних чи католиків обох обрядів та їхньої особистої системи цінностей і суспільних орієнтацій, у якій релігійна належність найчастіше не виступає визначальним чинником.

Вже перший жорстокий конфлікт між християнством та Римською імперією був зумовлений значною мірою цілковитою різницею сенсу, що його вкладали в поняття релігія, віра люди Церкви й імперські чиновники. Латинське слово "fides" не є точним перекладом грецького pistis, "віра". "Fides" означає не віру, як вірування, а лише чесність стосовно Бога. Римська віра полягала не в особистій переконаності в існуванні богів, а в зовнішньому, формальному вияві цієї переконаности. Відправлення культу, принесення жертв зовсім не обов'язково означали віру в здатність цих актів справити вплив на богів, на долю людини. Полеміка християнства з греко-римським поганством виявилася неможливою, бо останнє не сприймало всерйоз найважливіших для християнина понять. Римські чиновники не розуміли заперечень християн проти культу статуй, сприймали відмову принести жертву як антидержавний акт, бо не вкладали в ці явища іншого сенсу, аніж вияв громадянської лояльности, здійснюваної через узвичаєні традицією церемонії та обряди. Віра в релігійний сенс цих церемоній і обрядів зовсім не передбачалася.

В посткомуністичних країнах з браком культури громадянського суспільства й приглушеним почуттям людського індивідуальности зовнішнє демонстрування релігійности вже встигло перетворитися на акт політичної лояльности режимові. Відвідання церкви, до якої вчащає державний лідер, стало популярною формою конформізму. Коли ж треба обрати між релігійними уподобаннями двох або більше лідерів, церковний чинник набуває політичної семантики. Як це й сталося в нас в Україні на кількох останніх виборах.

Очевидно, такі фарисейські підходи, зовнішня, показна релігійність, зовсім не передбачає віри. Її ціну визначає сам Христос, говорячи про "лицемірів, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти" (Мт. 23:27).

Сьогодні Східна Європа зверхньо й критично говорить про кризу релігійности в Західній Європі. Дійсно, ситуація в Франції, скандинавських країнах, та вже навіть і в традиційно католицьких Іспанії, Італії, Португалії, дуже непроста й радикально відрізняється від релігійного ренесансу на Сході. В Італії та Португалії, де переважна більшість населення визнає себе католиками, на 2005 р. лише близько 30 % відвідували недільні меси, а у Франції - 8 %. Стокгольм - столиця Швеції - 1999 р. на Всесвітньому конгресі родин у Празі був названий першим пост-сімейним містом у світі, бо там 70% жителів ніколи не мали, не мають і не хочуть мати родину і дітей. Як повідомила Німецька єпископська конференція, за рік - з 1999 до 2000 - католицька громада Німеччини скоротилася на 200 тис. членів.

Протягом підготовки до прийняття європейської конституції ще 2003 р. виникла дискусія стосовно включення в неї згадки про християнську спадщину Європи. Вісім країн з 25 закликали включити цю згадку до конституції - Іспанія, Італія, Ірландія, Португалія, Польща, Мальта, Чеська Республіка, Словакія. Натомість Франція та Бельгія виступили проти цієї пропозиції. Зрештою, референдуми 2005 р. відхилили проєкт Європейської конституції.

У скандально відомому романі-антиутопії російської письменниці Олени Чудінової "Мечеть Паризької Богоматері" гіпертрофована криза ідентичности західних європейців допроваджує до встановлення ісламістського режиму, й оплотом християнських цінностей лишається … Росія, танки якої радісно запрошують на свої західні кордони поляки. Відоме ще з давніх часів протиставлення "багатої слов'янської душі" праґматизмові європейця знаходить вияв у ксенофобічному викритті тамтешнього лібералізму та зради християнським цінностям.

Однак при такому занепаді зовнішніх форм релігійности країни "постхристиянської" Західної Європи здійснюють широкомасштабні соціяльні програми допомоги бідним і знедоленим, оперативно надають гуманітарну допомогу постраждалим народам, дбають про захист прав людини. Кожен із нас, опиняючись на Заході, відчуває ціну людської взаємодопомоги й призабутої в нас звичайної чуйности, що мають високу релігійну вартість у ціннісних вимірах Євангелія.

Високі стандарти життя та ліберальне законодавство створюють незвичний контекст для релігійних практик. Але при цьому характерно, що провідні православні мислителі останніх десятиріч: митрополит Антоній Блум, єпископ Калліст Уер, проф. Олів'є Клеман, - прийшли до віри саме в країнах ліберальної Західної Європи. Вибір кожного з них став індивідуальним подвигом, здійсненим швидше всупереч панівним суспільним настроям і традиції.

На цьому тлі очевидною стає подібність східноєвропейського діалогу християнства з культурою зниклої імперії зла до ситуації часів Константина Великого. Прочитання релігійної доктрини християнської Церкви в коді імперської ідеї не знаходить відповідників для понять, пов'язаних із благодатною присутністю Святого Духа в Церкві. Релігія постає феноменом суспільної дійсности, пов'язаної з інституціями, структурами, правними відносинами, в кращому разі обрядом. Індивідуальна віра декларується, засвідчується зовнішніми знаками, але не інтеґрує в собі внутрішній світ людини. Позірне насичення суспільної демагогії релігійною риторикою виявляється прикриттям для реальної криміналізації суспільства, наростання соціяльних і етнічних антагонізмів, всеосяжної корупції.

Перед тим, як розповісти фарисеям притчу про нові міхи, необхідні для нового вина правдивої віри, Христос закликає їх зрозуміти сенс виразу "Я милосердя хочу, а не жертви" (Мт. 9:13), маючи на увазі слова пророка Осії: "Бо я бажаю милости, а не жертви; і знання Бога - над всепалення" (Осії 6:6). Свого прочитання цих слів вимагає кожна епоха. Наша постіндустріяльна доба не менш вимоглива до тих, хто, з достатньою легкістю беручи з релігійного минулого досвід обряду, так важко сприймає досвід віри. І, може, унікальну пораду нам дає єврейський книжник, фарисей Савл, який встиг досконало засвоїти складну науку зовнішньої релігійности, щоб потім, переживши на дорозі до Дамаску зустріч із Христом, піднесено заявити до Галатів уже як апостол Павло: "Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене" (Гал. 2:20). Ось ключ до гармонії форми і змісту, віри й обряду в християнстві: живе Христос у мені та живу вірою в Божого Сина. Релігія постає в цьому ключі як вічне переживання особистої зустрічі зі Спасителем, віра в Котрого є джерелом життя і здійснюється в таїнственному єднанні з Христом у Його Церкві - містичному Тілі Христовому та Царстві Небесному на землі. Без цього джерела, без щирої і всеосяжної віри наші зовнішні жести релігійної самоідентифікації лишаться реліктами того Закону, який прийшов, аби лише засвідчити неможливість людині подолати владу гріха самотужки, без відкупительної смерти Божого Сина (Рим. 5:12-21).