Інтернет у суспільному служінні сучасних українських Церков

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Доповідь на науково-практичній конференції «Духовні цінності в сучасному інформаційному суспільстві та український вибір» (Київ, 29 березня 2006 р.)

 

Сучасна суспільна свідомість України в сприйнятті Церкви продовжує залежати від міфів Просвітительства. І хоча, можливо, тепер уже навряд чи хто запитає, як років тридцять тому єхидно питали в моєї бабусі: «Не заважають одне одному в помешканні ікона та телевізор?», - психологічний стереотип стосовно несумісности науки й релігії досі позначається на помітній частині українців. Що найгірше – і на багатьох релігійних людях, навіть на церковному клирі. До цього варто додати фатальний вплив тривалої ізоляції Церкви в інформаційному ґетто, відсторонення її від засобів масової комунікації, що в комуністичних країнах було навіть законодавчо закріпленим. Відтак же й не слід дивуватися обережному або й упередженому ставленню клиру й більшости мирян до використання Церквою при здійсненні її суспільної місії модерних інформаційних технологій. Але необхідно пам’ятати: причиною цього є не природній консерватизм або войовничий антиінтелектуалізм Церкви як такої, а інертність мислення потенційних творців і реципієнтів інформації.

Церковна доктрина щойно долає перші етапи в усвідомленні електронної Мережі як простору поширення євангельської новини. Скажімо, в «Основах соціяльної концепції Російської Православної Церкви», схвалених Архиєрейським Собором РПЦ 15 серпня 2000 р., проблеми Інтернету окремо не ставляться, хоча в 15-му розділі («Церква і світські засоби масової інформації») електронні засоби масової інформації згадуються серед інших мас-медіа як потенційно здатні нести післанництво Церкви в різні верстви суспільства, пробуджувати цікавість до різних сторін церковного життя й християнської культури [1] . Папська рада з засобів масової інформації 22 лютого 2002 р. видала більш конкретні документи, що спираються на декрет Другого Ватиканського собору про засоби суспільного повідомляння «Inter mirifica» [2] : «Церква та Інтернет» [3] і «Етика Інтернету» [4] , презентовані у Ватикані 28 лютого 2002 р. [5] Електронна мережа оцінюється в них як мало досліджений засіб, що має величезні потенційні можливості для пастирського служіння. Водночас окреслюються небезпеки, які чигають в Інтернеті на потенційного користувача інформації. Вже з’являються й спеціяльні посібники для священнослужителів і церковних працівників [6] , але, на жаль, не в нас…

Патріярхія УАПЦ, яка намагалася в межах своїх можливостей освоювати  нові інформаційні технології, проводила 4 квітня 2003 р. семінар працівників веб-сторінок і церковних журналістів «Віртуальна євангелізація чи євангелізація у віртуальному просторі». У семінарі взяли участь упорядники веб-сторінок Харківсько-Полтавської єпархії Ігор Олексієнко, Свято-Юріївської парафії м.Полтави Володимир Гончаров, Братства апостола Андрія Первозваного Роман Чорномаз, Патріярхії Людмила Тонковид. Семінар зазначив, що веб-сторінки мають стати посередниками в євангелізації Божого люду, а не наслідком самодостатньої праці. Відповідно до цієї стратегічної мети було вирішено створювати україномовну електронну бібліотеку богословських і літургійних текстів, ширше подавати електронні версії текстів проповідей, катехитичні матеріяли, посилання на електронну версію Біблії та веб-сторінки інших Помісних Церков, прописати веб-сторінки на пошукових системах [7] . На жаль, за кілька днів розпочався наступ на Патріярхію, що унеможливив повну реалізацію її задумів і завершився захопленням приміщення та розгромом духовного центру УАПЦ. Але згаданий семінар став єдиним відомим мені церковним заходом, що спробував координувати інформаційну діяльність у мережі Інтернету й визначити стратегічні пріоритети інформаційної політики Церкви, принаймні, в межах однієї юрисдикції. А саме перенесене в електронний простір інформаційне служіння Патріярхії змогло бути продовжене навіть після знищення архівів та захоплення приміщень.

Папа Іван Павло ІІ у своєму посланні до Всесвітнього дня засобів масової комунікації «Інтернет – новий форум для благовістя» (24 січня 2002 р.) порівнював Інтернет із давньоримським Форумом – гамірливим майданом, що зазнає впливу довколишньої дійсности й творить особливу культуру. «Це справедливе й для кіберпростору, нового обрію, що відкривається перед нами на початку третього тисячоріччя… Для Церкви новий світ кіберпростору – заклик до великої пригоди, застосування в дійсності накопиченого потенціялу для проповіді Доброї Новини» [8] .

Для нас, українців, які здобули неповторний досвід свого Майдану й встигли вже пережити гіркі розчарування його наслідками, чудова метафора римського архиєрея набуває особливого сенсу. Українські Церкви виходять на незвичний для себе віртуальний майдан, де позбуваються звичного середовища, стають вразливими для зовнішніх впливів, але водночас відкривають нову для себе аудиторію зі специфічними рецептивними настановами. Це реальність, яку безглуздо іґнорувати. Зустріч із цією реальністю є надзвичайно важливим чинником у перевірці усвідомлення своєї ідентичности не стільки веб-майстрами та іншими технічними працівниками, скільки ньюсмейкерами та особами, причетними до творення й реалізації церковної доктрини.

Практично всі релігійні центри в Україні мають свої веб-сторінки. Їхні традиційні компоненти: портрет і біографія предстоятеля, новини церковного життя, структура й нарис історії цієї конфесії. Зазвичай додаються офіційні документи, посилання на веб-сторінки споріднених релігійних організацій та установ, електронна та звичайна адреса центру. Сама структура сторінки, її зміст і дизайн часто засвідчують прагнення відобразити дійсну або уявну потужність конфесійної структури, про що свідчать пишність церковних інтер’єрів і священичих облачень, акцентування на зв’язках з державною владою та впливовими політиками, ритуальна стилістика інформаційних повідомлень.

Тим часом входження в електронну мережу вимагає оволодіння її мовою й перекладу цією мовою звичайної інформації. Адже виміри віртуального простору, технічні характеристики комп’ютерних мереж, типологія користувачів формують і своєрідну стилістику, і нові семіотичні коди, і пошукові настанови, від яких залежить активність поширення й адекватність сприйняття інформації. Сприйняття Інтернету як комп’ютерної версії офіційної церковної газети й журналу, безперечно, має свій сенс, істотно розширюючи число їхніх потенційних читачів, однак несе на собі непозбутню печатку вторинности, виявляє не завжди природну й доречну присутність іншої знакової системи в семіотичному світі Інтернету.

Може, найбільшим парадоксом церковного сектору Мережі є зіткнення культури писаного тексту, «Біблії» (пригадаймо етимологію цього слова – грецьк. ta biblia, «книги»), з новим типом культури, де вербальна інформація входить як складник до знакової системи іншого рівня, сполучаючись із звуком, кольором, рухомим зображенням. Статичність, етикетність, графічна одновимірність традиційного сакрального тексту здається абсолютно вразливою перед викликом цього багатобарвного різноголосся.

Однак кожен причетний до життя Церков апостольської традиції може відкрити в цьому парадоксі несподіваний шанс на нове відкриття постмодерною цивілізацією семіотичного багатства засобів сповіщення Євангелія, виробленого чи то візантійським, чи римським обрядами. Церква, яка навчає: «Споконвіку було Слово» (Ін. 1:1) й визначає передвічний творчий акт Бога дієсловами «сказав», «благословив» (Бут. 1), промовляє до вірних не лише вербально, але й символами іконописних зображень і обрядових дій, рухами священика й запахом ладану, мелодією богослужіння й порядком календарних свят. Складна семіотика церковного обряду, бережне плекання якої на християнському Сході було протягом останніх трьох століть предметом невпинних кпинів, у новому цивілізаційному полі, твореному модерними інформаційними технологіями, розкриває свій неповторний сенс і дозволяє людині епохи Інтернету тонше відчувати нюанси свого виражального потенціялу, ніж самозахопленому енциклопедистові XVIII ст., сформованому примітивним матеріялізмом.

Мультимедійні засоби дозволяють сполучити в Мережі графічний текст, церковний спів, світлини ікон та інших творів сакрального мистецтва, голос проповідника, відеосюжети з паломництв і богослужінь та безліч інших змістовних елементів церковного життя. Технологічна бідність сучасних українських православних сайтів, у переважній більшості яких панує казенна російська лексика, синодальна риторика з елементами большевицької новомови й псевдоцерковний кітч, жодною мірою не відповідає потенційному багатству візантійсько-слов’янської культури та її природному нахилові до творення нових семіотичних систем. Пригадаймо несподівану суголосність візантійського іконопису модерному образотворчому мистецтву ХХ ст. або такий високий взірець рецепції патристичного богослов’я, який маємо в російській ідеалістичній філософії «срібного сторіччя».

Церковному Інтернетові України шкодить, звичайно, полемічна наснаженість дискурсу. За умов хворобливої політизації суспільного життя й залежності народу від олігархічних кланів, що прибирають машкару партій, блоків і груп підтримки тієї чи іншої конфесії, важко звільнитися від проєктованого в усі сфери громадського побуту духу напівкримінальної конкурентної боротьби. Церковні сайти рясніють від ідеологем і політичних штампів, виявляючи виразну залежність від спонсорських коштів або протекціоністської політики чиновницьких груп. Часто в риториці панує стиль радіопропаґанди часів «холодної війни», що архаїзує й обмежує переконливість тексту для сучасного реципієнта. Феномен Інтернету привчає нас миритися з існуванням таких марґінальних культур, але ставить іміджмейкерів перед вибором: чи церковний сайт опиниться в колі периферійних дивовиж на кшталт неонацистських, уфологічних або садистських веб-сторінок, або ж, дбаючи про імідж Церкви, його творці звільнятимуться від брутального варварства, властивого дохристиянському світові.

Сумною реалією України є обмеженість аудиторії користувачів церковних інтернет-ресурсів. Найактивніша в релігійному вимірі частина парафіян лишається майже цілком поза електронними мережами. Та й якість самих мереж унеможливлює присутність у віртуальному просторі звичайної сільської парафії, яка часто не має і банального телефону, не говорячи про комп’ютер і модем. Навіть у невеликих містечках застарілі телефонні лінії гальмують і обмежують електронний зв’язок.

Через це передчасно говорити про активні парафіяльні веб-сторінки, які б функціонували в межах локальної громади, містили інформацію про храм і уставні богослужіння, проповіді священика, церковний календар, новини парафіяльного життя. Подібні сторінки є швидше винятком і з’являються в тих міських громадах, де є свідомий своєї місії священик і – це чи не найважливіше – хоча б один парафіянин, здатний створити веб-сторінку та розмістити її на сервері. Такий приклад маємо в Полтаві, де завдяки самовідданості веб-майстра Володимира Гончарова й пастирській опіці о. Ігоря Литвина ось уже кілька років діє єдина в УАПЦ парафіяльна веб-сторінка. Однак звичайна для більш технологічно розвинених країн ситуація, де священик діяльно користується електронними мережами для зв’язку з парафіянами, у нас є справою майбутнього.

Нині користувачі україномовної електронної інформації – в абсолютній більшості люди позацерковні, часто насторожені або й упереджені щодо Церкви, особливо Церкви православної. Зрештою, серед них невеликий відсоток людей, що послугуються в побуті українською мовою. Це надає православному Інтернетові в Україні виразно місійного характеру. Де, коли й з ким служив ієрарх, за який храм побилися громади, від кого висуваються в депутати священики, кого вважає за розкольника чи ворога України яка конфесія – ці повідомлення не тільки не додають авторитету Церкві як такій, але й виробляють у електронному просторі міцну алергію на церковні новини, відіграючи коли й не атеїстичну, то в усякому разі антиклерикальну функцію. Безадресна інформація, наснажена ідеями конфесійної винятковости, є найболючішою проблемою нашого служіння в електронному просторі.

Тим часом пошук адресата євангельської новини є виразною метою Церкви, завданням, що його ставить Спаситель перед апостольською громадою: «Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19). Щойно одержавши благодатні дари Святого Духа, апостоли вирушають до людей для навчання. «Ставши ж Петро із Одинадцятьма, свій голос підніс та й промовив до них» (Діян. 2:14). Коли з’явилася небезпека переобтяження апостолів адміністративною й доброчинною працею, «тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть із-поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову» (Діян. 6:2-4).

Служіння слову передбачає де проповідь, де напучення, а де й діалог. В електронній мережі різного роду інтерактивні технології дозволяють провадити безпосередню дискусію в чаті або ж обмінюватися думками на форумі. Існує й можливість надсилати запитання до священика через електронну пошту. Нонконформізм, властивий плюралістичній культурі Мережі, провокує гостру й безкомпромісну атмосферу такого спілкування. Брак живого контакту й захисного впливу церковного інтер’єру або священичого одягу робить клирика в цьому діалозі значно вразливішим, ніж серед мурів храму. Але, з іншого боку, в дискусію може вступити світська людина, яка в реальному світі ніколи не підійде до священика й не наблизиться до храму. Можна собі уявити, як насолоджувалися б таким шансом єгипетські пустельники або оптинські старці, які прийняли хрест служіння слову! Я чув про суворо споглядальний жіночий монастир в Італії, який відкрив для себе завдяки Інтернетові нову харизму: не залишаючи мурів, не порушуючи клавзури, здійснювати в Мережі євангельську місію – слухати, співчувати, відповідати всім, хто потребує слова розради.

На жаль, практика подібного служіння в Україні ще не дістала розвитку. У випадках, коли вдається зважитися перейти в інтерактивний режим праці, негайно з’являються неврівноважені партнери, які прагнуть перевести розмову у вимір звинувачень, нав’язати гострі теми міжконфесійних або міжособистісних стосунків. Є ситуації, коли теми дискусій на форумі краще просто закрити. Аби уникнути переходу дискусії в некоректну площину, слід добре обміркувати теми обговорення й не пускати форум на самоплив, активно виконуючи повноваження модератора. Це ж не завжди виходить. І хоча про це вже соромно говорити в ХХІ ст., частина священнослужителів просто не розуміє специфіки інтерактивної праці в Інтернеті. Коли опозиційна група єпископів УАПЦ намагалася 9 квітня 2003 р. накласти на мене свої санкції, підставою для них виступали репліки учасників форуму, що вівся на сайті Патріярхії, які опозиції здалися моїми власними оцінками. Логіка була така: сам керуючий справами Патріярхії й пише на веб-сторінці Патріярхії всі матеріяли.

Відносна простота й дешевизна праці в Мережі, відсутність цензурних обмежень, контролю й відповідальности за поширювану інформацію провокують появу «віртуальних церков», репрезентованих у реальній дійсності обмеженою групою осіб без певного місця проживання. Імітація релігійної діяльности, володіння політичною демагогією, вправність веб-майстра можуть створити досить пристойний імідж, хоча, зрозуміла річ, не компенсують браку Божої благодати, апостольського спадкоємства й звичайного благочестя.

Входження в електронний простір тягне за собою нові небезпеки, невідомі церковним засобам інформації. Інформаційні війни постіндустріяльного часу включають у себе і спам, яким завалюються поштові скриньки, і зламування скриньки, і зараження веб-сторінки вірусом. Зрозуміла річ, що це аморальні й злочинні прийоми, але ж і хрестові походи, і релігійні війни XVI-XVII ст. не виглядають взірцем християнської моралі. Сам Христос говорив: «Я не мир принести прийшов, а меча» (Мт. 10:34). Апостол же Павло пояснює ефесянам: «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности» (Ефес. 6:12-14). Я можу здогадуватися, які «піднебесні духи злоби» крадуть листи з моєї електронної скриньки або змусили антивірусну програму на комп’ютері заволати від напруження, коли я ввійшов востаннє на веб-сторінку братства апостола Андрія Первозваного й у першу ж хвилину дістав сім вірусів. Але це нічого не додасть до моєї оцінки опонентів, натомість змушує розуміти «підперезання стегон» і «зодягання в броню» дуже конкретно – як потребу використання захисних програм і створення альтернативних скриньок.

І тут ми наближаємося до фундаментальної проблеми сучасної Церкви, лише увиразненої викликом інформаційних мереж: формування культури споживання. Адже безпосередня присутність Церкви в Мережі складає ніяк не більше одного відсотку її обсягу. Натомість щодня нові й нові тисячі наших вірних зіштовхуються з неконтрольованим, повним бруду й насильства, інформаційним масивом. «Усе мені можна, та не все на пожиток. Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно» (1 Кор. 6:12), - ці слова апостола Павла, звернені не тільки до мешканців одного з найбільших еллінських міст часів розквіту античного культу споживання, Коринту, але й до кожного з нас, людей, що звільняються від штучних обмежень злиднів і тоталітаризму, психологічно не готові до самостійного вибору. Церква для сучасної людини необхідна не як архаїчна напівдержавна інституція, що нібито мала б консолідувати націю довкола її еліт, а як знаряддя особистого спасіння, досяжного завдяки Божому милосердю через вироблений праведниками досвід аскези. Аскези – тобто засобів християнського вдосконалення, опанування над пристрастями й пожаданнями. Аскези як рецептивної настанови, що визначає мистецтво людини оперувати інформаційними потоками, а не бути їхньою маріонеткою.

Сьогодні, як і в неосяжному для людської пам’яти минулому, перед кожним із нас стоїть дилема: спожити чи ні плоди з забороненого дерева пізнання добра і зла (Бут. 2:7). Хоч як би хотіла слабша частина людства втекти від своїх проблем у тоталітарні ідеології або культи, де за тебе усе мають вирішувати інші, навіть сама втеча теж означає здійснення людиною свого унікального права – права обирати. Технологічний проґрес не змінює нічого засадничо, лише надає споконвічному праву людини нових зовнішніх вимірів. Гідною відповіддю християнина на виклик новітніх інформаційних технологій буде не втеча від них, а свідома й активна присутність у Мережі, відчуття себе господарем, здатним творити інформацію, а не механічно споживати її, здатним самостійно оперувати інформаційними потоками, розрізняти їх, визначати рівень коректности інформації. А головне – здатним свідомо і вчасно вийти з Мережі, уникаючи одного з найнебезпечніших для сучасної людини різновидів залежности – інформаційної.