Всеукраїнський православний собор 1921 року - одна зі знакових подій, ставлення до яких ділить наше суспільство на діаметрально протилежні групи. Менша група розглядає цей собор і здійснену на ньому "всенародну висвяту" єпископату УАПЦ як вихідну дату в процесі становлення новочасної Помісної Церкви. Більша ж частина українців продовжує називати прихильників цього собору "самосвятами" й розцінює "всенародну висвяту" як грубе порушення церковних канонів, що лягло важким тавром на українські автокефальні рухи в ХХ ст. Існує, щоправда, мовчазна більшість, для якої події 1921 р. просто невідомі.

За таких розбіжностей у ставленні до історичної ролі першого собору УАПЦ митрополита Василя Липківського українська церковна спільнота виявляє дивовижну солідарність стосовно канонічних документів УАПЦ 1921 р., т.зв. "київських канонів". За винятком нечисленної групи "соборноправників" усі сучасні українські церкви, в тому числі й ті, які іменують себе "УАПЦ" з різними додатками в назві або без них, не приймають ані засад виборности єпископату, ні ліберальних поглядів на канони, ні вирішальної ролі мирян в управлінні Церквою. Слід врахувати, що жодна церковна група не зберегла з автентичною УАПЦ тяглости свячень, а відтак, суворо кажучи, навряд чи хто нині має право називатися так, як називалася Церква митрополита Липківського.

Ювілеї київського собору УАПЦ 1921 р. проходять у нас, починаючи з 1991 року, так, як, буває, відзначаються ювілеї глибокого старця, важкий характер котрого робить спілкування з ним обтяжливим і дражливим. На день-два всі згадують про нього, пишуть похвальні статті, влаштовують академії, відвідують його вдома, але відразу після ювілейних урочистостей з полегшенням зітхають і беруться до повсякденних справ, аби за п'ять років із подивом і розчаруванням відкрити, що старець ще живий і вимагає уваги. І знов лунають мітинґові штампи, співаються дифірамби, за якими не стоїть жодного живого почуття…

У той же час мало яка подія лишила по собі настільки істотні питання, актуальність яких розкривається серед драматичних обставин новітнього релігійного й загалом духовного життя України. Київський собор 1921 року, попри всю суперечливість своїх рішень, дав церковному життю неоціненний імпульс, не реалізований його учасниками й залишений українській православній спільноті. Залишений швидше як питання, що вимагають щирої, повної та своєчасної відповіді.

Спогад про собор 1921 р. змушує нас знов і знов міркувати над фундаментальними проблемами, полишеними УАПЦ 20-30-х рр. ХХ ст. без остаточної відповіді: Чи реальна й чи доречна реконструкція київської православної традиції, штучно перерваної за синодальних часів? Чи можливе в Православній Церкві своє "аджорнаментро" - віднова, що не порушить засадничих догм і канонів, але подолає музейну затхлість церковного життя? Чи здатен сучасний православний українець сполучати в собі здорове національне почуття й щиру християнську віру?

І тоді, в двадцяті роки, і наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. повернення до помісної церковної традиції наштовхнулося на психологічний опір консервативної більшости активних парафіян, що звикли були до зануреної в забобони народної версії синодального православ'я. Перенесений на Наддніпрянську Україну московський обряд ряснів звичними деталями: дивакуватим і незручним покроєм фелону, сотнями просфорок на проскомидії замість визначених уставом п'яти, штовханиною під час великого входу, церковнослов'янською мовою, доведеною до цілковитої незрозумілости дяківською манерою читання, щорічними колективними соборуваннями у Великий піст і багатьма іншими рисами, що фактично сформували нову богослужбову культуру, досить далеку від київської обрядовости могилянських часів. Очищення богослужіння від цих елементів провокувало протест традиціоналістів, збереження ж московського обряду, навіть коли змінювалося підпорядкування церкви й запроваджувалася сучасна мова богослужіння, обумовлювала дальше узалежнення українського православ'я від московської синодальної традиції.

Сміливі реформи 1921 року лякають нас і тепер своїм радикалізмом. З них кепкували, їх трактували як протестантські. Що найгірше - не всі носії цих реформ здатні були осягти відповідальність своєї місії, дискредитуючи ідеї духовної віднови власними вчинками, про які з такою гіркотою писав митрополит Василь Липківський (Відродження Церкви в Україні 1917-1930. - Торонто, 1959. - С.135-152).

Сучасні українські православні Церкви ховаються від привиду "липківщини" за підкресленим консерватизмом. Мабуть, це влаштовує традиціоналістичну частину суспільства, що потребує церкви хіби що як не дуже дорогої окраси для свого побуту. Однак найдинамічніша, молода й схильна до глибокого духовного пошуку частина українців воліє дистанціюватися до зануреного в архаїку православ'я, обираючи або інші конфесії, або ж нерелігійні чи псевдорелігійні форми духовного вдосконалення. І це після 11 вересня 2001 р., за умов, коли в стривоженій Європі починають з'являтися антиутопії на кшталт "Мечеті Паризької Богоматері" Олени Чудінової!

Київський собор 1921 р. проходив у часи розпаду імперій, коли універсалізм православ'я шукав компромісу з національно-визвольними рухами сербів, румунів, болгарів, греків, українців, білорусів, албанців. Разом із тим на руїнах Московського царства творилася большевицька імперія зла, для якої однаково ворожими були християнська віра й ідеологія українського націоналізму. Відчуття альтернативности безбожницькому большевизму формувало самосвідомість автокефального руху, що складався у все ще релігійному середовищі переважно сільської України 1920-х років. Зосередження уваги на суспільному вимірі церковного життя, міжконфесійних конфліктах і змаганні між церковними радами та єрархією не полишало місця для плекання християнської аскези, споглядального життя, народного благочестя, зрештою, навряд чи можливих в СССР епохи "безбожницьких п'ятирічок". Та досвід київського християнства ще зберігався в побуті, в суспільній моралі, в особистій практиці молитви.

Ми маємо нині цілком іншу суспільну ситуацію. Немає виразних перешкод для розвитку церковного життя, що, за словами Липківського, "антихристовим мечем … висіли над УАПЦ" 85 років тому. Але перерваною виявилася й народна релігійна традиція. Відновити особисте благочестя, народну мораль, здорові стосунки в суспільстві покликана Церква. Чи здатна вона на це? Занурена в інтриґи, включена до політичної боротьби, хвора на демагогію й життєвий праґматизм інституційована релігійна спільнота може виявитися євангельськими зернами, що опинилися на кам'янистому ґрунті, "де не мали багато землі, і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, то зів'яли, і коріння не мавши, посохли" (Мт. 13:5-6).

Каламуть сучасного українського життя, як суспільного так і церковного, заважає нам помітити імпульси минулого, провокує втечу від гострих питань. Однак фатальні наслідки конформізму, що їх повсюдно спостерігаємо в нашому житті, мають вочевидь засвідчити кожному: годі сподіватися на вихід із кризи, не помічаючи її, лишаючись етнічно безбарвними марґіналами, а православ'я сприймаючи як культурну орієнтацію. І, може, найбільший внесок Київського собору 1921 р. в новітній релігійний і політичний досвід України полягає в його радикалізмі, такому суголосному безкомпромісному радикалізмові Нагорної проповіді з її однозначним: "Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого" (Мт. 5:37). В щирому радикалізмі, якого так бракує нам у сучасній Україні.