"БЛАГОСЛОВЛЯЮ"

30 січня 1930 р., в перебігу підготовки "процесу СВУ", большевицький режим організував проведення "собору УАПЦ", на якому було прийнято ухвалу про її самоліквідацію. На цей час вже було усунено від управління Церквою лідера духовної віднови українського православ'я - митрополита Василя Липківсько-го, частину активного клиру було репресовано, частину залякано. Ідеолог УАПЦ Володимир Чехівський став одним із головних звинувачуваних в органі-зованому опорі большевизму на "процесі СВУ". І хоча безпосередніх звинува-чень проти УАПЦ не було висунено, однак фактично вона визнавалася органі-заторами процесу чільною антикомуністичною силою, яка становила реальну небезпеку для влади. Розгром української інтеліґенції, здійснений большевика-ми протягом 1929-1934 рр., розпочався з ліквідації духовної основи незалежно-го національного життя, якою могла стати Помісна Православна Церква.

Критичне ставлення православних каноністів до окремих сторін реформаційної діяльности УАПЦ митрополита Василя Липківського не може заперечити уні-кальної ролі автокефального руху 20-х років ХХ ст. для усвідомлення українсь-кою православною спільнотою своєї тотожности, для формування ідеології По-місної Української Церкви, для віднови духовного життя християнських громад України. Знищення УАПЦ большевиками означало їхнє визнання провалу спроб використати УАПЦ для роздмухування міжцерковних чвар і поставити Церкву під їхній контроль. Саме канонічне унормування УАПЦ 1942 р. та стрі-мке відродження Церкви в Україні змусили большевиків піти на угоду з конфо-рмістською частиною російського єпископату та утворення у вересні 1943 р. "Російської Православної Церкви Московського Патріярхату", що стала слух-няною частиною совєтського режиму після Другої світової війни.

Захоплення Патріярхії УАПЦ кримінальною групою Валерія Кудрякова ("мит-рополита Мефодія") в дні 75-річчя знищення УАПЦ большевиками сприйма-ється як похмурий символ небезпеки. За мовчазного потурання Шевченківсько-го районного управління МВС у Києві 4 лютого 2005 р. група знахабнілих зло-чинців брутально викинула з приміщення працівників Патріярхії та утвореного при ній духовного центру, била й грубо ображала відомих в Україні правозахи-сників і митців. Захоплено церковну власність Свято-Михайлівської та Різдво-Богородичної парафій, меморіяльні речі Патріярха Димитрія, особисте майно й експонати з виставки іконопису. Блокується видання двох наукових збірників Українського центру візантиністики і патрології, найстаршої української право-славної газети "Наша віра".

Спроби ототожнити напасників з новою Патріярхією УАПЦ не витримують критики. В клирі УАПЦ ніколи не було таких осіб, як Валерій Кудряков ("мит-рополит Мефодій"), Руслан Кулик ("єпископ Богдан"), Олег Дамаскін ("архи-мандрит Іларіон") та інші учасники кримінальної акції 4 лютого. Кожен із них має у своїй біографії кримінальні справи, істотні морально-етичні проблеми. Група авантюристів була б легко викрита й знешкоджена, аби не мала прикрит-тя серед окремих чиновників і політичних діячів, зацікавлених у знешкодженні національного духовного центру й дискредитації та порізненні українського православ'я. Боляче, що нова державна влада України засвідчила свою негото-вність протистояти войовничому криміналітетові.

75-річчя ліквідації УАПЦ нагадують нам про унікальний за своєю значущістю духовний досвід. Досвід радикального оновлення Церкви, який і досі лякає нас своєю безкомпромісністю. Досвід сповідництва, виявленого кращою частиною клиру й мирян. Але він нагадує і про тих українців, які писали про УАПЦ ви-кривальні статті, які брали участь у мітинґах на її осуд, про тих членів УАПЦ, які діяли за підказкою ворожих Церкві сил. Події 4 лютого 2005 р. нагадують нам про давні небезпеки, що не зникли із здобуттям Україною власної держав-ности й демократичного управління. Майбутнє Української Церкви, духовне здоров'я української нації знов під загрозою. І злочинна акція Валерія Кудряко-ва ("митрополита Мефодія") та його поплічників - суворе нагадування нам усім про цю загрозу.