17 листопада 2005 р., повернувшись із США, де він перебував без благословення Вселенського Патріярха на канонічній території Його Всесвятости, глава УПЦ-КП дав прес-конференцію для власного тлумачення краху розрекламованих проєктів нового "об'єднання УПЦ-КП і УАПЦ". На прес-конференції було оприлюднено заяву за підписом патріярха Філарета. Оскільки заява адресована до Української Автокефальної Православної Церкви, вважаю за необхідне ознайомити парафіяльні громади Харківсько-Полтавської єпархії з її текстом (див.: Звернення до духовенства і вірних УАПЦ про приєднання). І якщо хтось із священиків або парафіяльних громад хотів би діяти у відповідності з закликами заяви, я як єпархіяльний архиєрей обіцяю не чинити цьому спротиву. Навпаки, кожен, хто хоче перейти до УПЦ-КП, безперешкодно дістане відпускну грамоту й свою особову справу. Однак архипастирський обов'язок змушує мене поділитися своїми міркуваннями з приводу оприлюдненої 17 листопада заяви.

Заява свідчить про дальше побутування в колах УПЦ-КП створених там же легенд, які унеможливлюють паритетний відкритий діялог між Церквами. Заявляючи про перемовини з УАПЦ, автори заяви не визнають УАПЦ як спільноти, що бере свій початок з Пінського собору 1942 р. й виникла під благословенням блаженнішого митрополита Діонісія, предстоятеля Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Іґноруються період перебування УАПЦ на вигнанні, позначений іменами митрополитів Полікарпа, Ніканора, Мстислава, час леґального існування відродженої УАПЦ в Україні між 1989 і 1992 рр., відмови зарубіжної частини УАПЦ й вірної Патріярху Мстиславу групи громад в Україні пристати на умови київських зборів 25 червня 1992 р., коли було декларовано утворення УПЦ-КП. Схоже, керівники УПЦ-КП справді переконали себе в тому, нібито УАПЦ виникла лише 1993 р. після виходу з УПЦ-КП частини клиру й мирян. Недавні поїздки патріярха Філарета до США, спроби розколу Лондонської та Австралійсько-Новозеландської єпархій УАПЦ свідчать про дальші намагання перетягти до УПЦ-КП ті українські громади, які роками зберігали традиції київського православ'я на чужині. Існування створеної ще 1942 р. Харківсько-Полтавської єпархії також іґнорується проводом УПЦ-КП. І в той же час емісари УПЦ-КП їздять нашими парафіями на Харківщині, Полтавщині, Кіровоградщині, аґітуючи переходити до їхньої релігійної організації.

Примітивна схема, що постійно пропаґувалася прихильниками УПЦ-КП, розглядає історію УАПЦ 1942-1992 рр. лише як пролог до виникнення УПЦ-КП. Частина Московського Патріярхату, що почала 1992 р. набувати українського іміджу, зостаючись за своєю суттю синодальною структурою, сформованою російською імперською свідомістю, претендує на роль єдиного й виключного організатора українського церковного життя з перспективою приєднання і сучасних греко-католицьких громад. І хоча УПЦ-КП звинувачує в політичній зраді національній державі прихильників інших поглядів на майбутнє Помісної Церкви, саме її модель творення православного Київського Патріярхату й виглядає найбільш небезпечною, руйнівною для духовного відродження українського народу. Адже йдеться по суті про автоматичне перенесення на український ґрунт суто російської церковної традиції з її авторитаризмом, зовнішніми формами релігійности, запобігливим служінням державі. Якщо УАПЦ визнає синодальний період церковного життя неканонічним для Церкви київської традиції, то УПЦ-КП фактично продовжує своїм існуванням цей період.

Не дивно, що своїми партнерами на перемовинах лідери УПЦ-КП обрали тих вихованців Московського Патріярхату, які відзначилися браком розуміння церковної тотожности й невпинними мандрами поміж юрисдикціями. Розкольницька група Мефодія Кудрякова не матиме нічого спільного з УАПЦ, хай там скільки завгодно разів реєструють її в Україні за цією назвою. Бо належність до УАПЦ визначається насамперед дотриманням її канонічного права, покорою духовному главі УАПЦ в світі, яким після упокоєння святішого патріярха Мстислава став блаженніший митрополит Константин, вірністю київській помісній традиції. І навіть коли б адміністративний тиск домігся від прихильників Мефодія Кудрякова підписання акту про поєднання з УПЦ-КП, це ніяк би не позначилося на стосунках між Церквами, а може навіть погіршило б їх.

Читання заяви єпископату УПЦ-КП справляє на православного християнина гнітюче враження. Її автори так і не знайшли жодного церковного арґументу, оперуючи виключно політичною демагогією та зовнішніми, кількісними вимірами сили Церкви. Але хіба правда в силі? Пригадаймо Петрові слова: "не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду" (Діян. 10:34-35).

Ми, клир і миряни Харківсько-Полтавської єпархії, прагнемо єдности й готові до найактивнішої праці для здобуття омріяної Помісної Церкви. Але це має бути правдива Церква Христова, зведена на міцному камені євангельської віри й щирости стосунків її спільноти, непохитна в своїй вірності церковним канонам і вченню Святих Отців. Це має бути Церква київської традиції, а не україномовний ерзац "відомства православного сповідання" часів Петра І чи Катерини ІІ. Ми не розуміємо тих, хто хоче будувати Київський православний патріярхат зрадою, облудою й насильством. Прихильники Мефодія Кудрякова асоціюються в нас із тими злочинцями, які 4 лютого 2005 р. викидали з Патріярхії о. Валерія Копійку, Євгена Сверстюка, Віталія Шевченка, а потім знущалися над священними для нас реліквіями, пов'язаними з іменем незабутнього Патріярха Димитрія. Ці особи використали потурання влади, щоб підкорити наші громади у жовтні-листопаді 2005 р. УПЦ-КП ж мовчала увесь цей час, фактично підтримуючи злочинців. Лише тепер, розчарувавшись у їхній готовності до співпраці, єпископат спромігся на слово осуду, але спрямував його не проти конкретних осіб, а проти всієї спільноти УАПЦ. Навряд чи це породжує мир і порозуміння, необхідні для творення Помісної Церкви.

Ми чекаємо на християнський голос правди й любови, здатний подолати хибні стереотипи й піднестися над політичною кон'юнктурою. Цього голосу не чути в заяві єпископату УПЦ-КП. Але віримо, що це не останнє слово братньої православної спільноти. Віримо, що ця спільнота не вичерпується авторами заяви. Тож знов і знов закликаємо клир і мирян УПЦ-КП: "Коли ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду,.. бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ!.. А плід правди сіється творцями миру" (Яків 3:14, 16, 18).