6 листопада р.Б. 2005
Свт. Павла, архиєпископа Константинопольського
19 листопада 2005 р.
Вих. ч. 141-05
17 листопада 2005 р., повернувшись із США, де він перебував
без благословення Вселенського Патріярха на канонічній території
Його Всесвятости, глава УПЦ-КП дав прес-конференцію для
власного тлумачення краху розрекламованих проєктів нового
"об'єднання УПЦ-КП і УАПЦ". На прес-конференції
було оприлюднено заяву за підписом патріярха Філарета. Оскільки
заява адресована до Української Автокефальної Православної
Церкви, вважаю за необхідне ознайомити парафіяльні громади
Харківсько-Полтавської єпархії з її текстом (див.: Звернення
до духовенства і вірних УАПЦ про приєднання). І якщо хтось
із священиків або парафіяльних громад хотів би діяти у відповідності
з закликами заяви, я як єпархіяльний архиєрей обіцяю не
чинити цьому спротиву. Навпаки, кожен, хто хоче перейти
до УПЦ-КП, безперешкодно дістане відпускну грамоту й свою
особову справу. Однак архипастирський обов'язок змушує мене
поділитися своїми міркуваннями з приводу оприлюдненої 17
листопада заяви.
Заява свідчить про дальше побутування в колах УПЦ-КП створених
там же легенд, які унеможливлюють паритетний відкритий діялог
між Церквами. Заявляючи про перемовини з УАПЦ, автори заяви
не визнають УАПЦ як спільноти, що бере свій початок з Пінського
собору 1942 р. й виникла під благословенням блаженнішого
митрополита Діонісія, предстоятеля Автокефальної Православної
Церкви в Польщі. Іґноруються період перебування УАПЦ на
вигнанні, позначений іменами митрополитів Полікарпа, Ніканора,
Мстислава, час леґального існування відродженої УАПЦ в Україні
між 1989 і 1992 рр., відмови зарубіжної частини УАПЦ й вірної
Патріярху Мстиславу групи громад в Україні пристати на умови
київських зборів 25 червня 1992 р., коли було декларовано
утворення УПЦ-КП. Схоже, керівники УПЦ-КП справді переконали
себе в тому, нібито УАПЦ виникла лише 1993 р. після виходу
з УПЦ-КП частини клиру й мирян. Недавні поїздки патріярха
Філарета до США, спроби розколу Лондонської та Австралійсько-Новозеландської
єпархій УАПЦ свідчать про дальші намагання перетягти до
УПЦ-КП ті українські громади, які роками зберігали традиції
київського православ'я на чужині. Існування створеної ще
1942 р. Харківсько-Полтавської єпархії також іґнорується
проводом УПЦ-КП. І в той же час емісари УПЦ-КП їздять нашими
парафіями на Харківщині, Полтавщині, Кіровоградщині, аґітуючи
переходити до їхньої релігійної організації.
Примітивна схема, що постійно пропаґувалася прихильниками
УПЦ-КП, розглядає історію УАПЦ 1942-1992 рр. лише як пролог
до виникнення УПЦ-КП. Частина Московського Патріярхату,
що почала 1992 р. набувати українського іміджу, зостаючись
за своєю суттю синодальною структурою, сформованою російською
імперською свідомістю, претендує на роль єдиного й виключного
організатора українського церковного життя з перспективою
приєднання і сучасних греко-католицьких громад. І хоча УПЦ-КП
звинувачує в політичній зраді національній державі прихильників
інших поглядів на майбутнє Помісної Церкви, саме її модель
творення православного Київського Патріярхату й виглядає
найбільш небезпечною, руйнівною для духовного відродження
українського народу. Адже йдеться по суті про автоматичне
перенесення на український ґрунт суто російської церковної
традиції з її авторитаризмом, зовнішніми формами релігійности,
запобігливим служінням державі. Якщо УАПЦ визнає синодальний
період церковного життя неканонічним для Церкви київської
традиції, то УПЦ-КП фактично продовжує своїм існуванням
цей період.
Не дивно, що своїми партнерами на перемовинах лідери УПЦ-КП
обрали тих вихованців Московського Патріярхату, які відзначилися
браком розуміння церковної тотожности й невпинними мандрами
поміж юрисдикціями. Розкольницька група Мефодія Кудрякова
не матиме нічого спільного з УАПЦ, хай там скільки завгодно
разів реєструють її в Україні за цією назвою. Бо належність
до УАПЦ визначається насамперед дотриманням її канонічного
права, покорою духовному главі УАПЦ в світі, яким після
упокоєння святішого патріярха Мстислава став блаженніший
митрополит Константин, вірністю київській помісній традиції.
І навіть коли б адміністративний тиск домігся від прихильників
Мефодія Кудрякова підписання акту про поєднання з УПЦ-КП,
це ніяк би не позначилося на стосунках між Церквами, а може
навіть погіршило б їх.
Читання заяви єпископату УПЦ-КП справляє на православного
християнина гнітюче враження. Її автори так і не знайшли
жодного церковного арґументу, оперуючи виключно політичною
демагогією та зовнішніми, кількісними вимірами сили Церкви.
Але хіба правда в силі? Пригадаймо Петрові слова: "не
дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому,
хто боїться Його й чинить правду" (Діян. 10:34-35).
Ми, клир і миряни Харківсько-Полтавської єпархії, прагнемо
єдности й готові до найактивнішої праці для здобуття омріяної
Помісної Церкви. Але це має бути правдива Церква Христова,
зведена на міцному камені євангельської віри й щирости стосунків
її спільноти, непохитна в своїй вірності церковним канонам
і вченню Святих Отців. Це має бути Церква київської традиції,
а не україномовний ерзац "відомства православного сповідання"
часів Петра І чи Катерини ІІ. Ми не розуміємо тих, хто хоче
будувати Київський православний патріярхат зрадою, облудою
й насильством. Прихильники Мефодія Кудрякова асоціюються
в нас із тими злочинцями, які 4 лютого 2005 р. викидали
з Патріярхії о. Валерія Копійку, Євгена Сверстюка, Віталія
Шевченка, а потім знущалися над священними для нас реліквіями,
пов'язаними з іменем незабутнього Патріярха Димитрія. Ці
особи використали потурання влади, щоб підкорити наші громади
у жовтні-листопаді 2005 р. УПЦ-КП ж мовчала увесь цей час,
фактично підтримуючи злочинців. Лише тепер, розчарувавшись
у їхній готовності до співпраці, єпископат спромігся на
слово осуду, але спрямував його не проти конкретних осіб,
а проти всієї спільноти УАПЦ. Навряд чи це породжує мир
і порозуміння, необхідні для творення Помісної Церкви.
Ми чекаємо на християнський голос правди й любови, здатний
подолати хибні стереотипи й піднестися над політичною кон'юнктурою.
Цього голосу не чути в заяві єпископату УПЦ-КП. Але віримо,
що це не останнє слово братньої православної спільноти.
Віримо, що ця спільнота не вичерпується авторами заяви.
Тож знов і знов закликаємо клир і мирян УПЦ-КП: "Коли
ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то
не величайтесь та не говоріть неправди на правду,.. бо де
заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ!.. А плід
правди сіється творцями миру" (Яків 3:14, 16, 18).